Розділ 15. Та, що залишилася за дверима

Я не могла відвести погляду від дівчинки.

Вона стояла за кілька кроків від мене, босоніж, у тій самій білій сукні, яку я вже бачила раніше. Її волосся спадало на плечі, а пальці були стиснуті так сильно, ніби вона боялася, що якщо розімкне їх, то зникне.

Вона була маленькою.

Мабуть, дев'ять років.

Мій вік, який я пам'ятала найгірше.

Але цього разу я не відчувала страху.

Я відчувала себе.

Не схожість.

Не спогад.

Саме себе.

Наче дивилася на власне відображення в дзеркалі, яке показувало не теперішнє, а щось, що я втратила багато років тому.

— Ти… — голос зірвався.

Дівчинка підняла очі.

Мої очі.

Точно такі самі.

— Нарешті, — сказала вона.

Леон стояв поруч зі мною, але мовчав.

Я відчула, як його рука напружилася біля моєї.

— Ти знаєш, хто вона? — запитала я.

Він не відповів одразу.

І цього вистачило.

— Леоне.

Він заплющив очі.

— Так.

— Хто вона?

— Ти.

Від цих двох слів у мене перехопило подих.

Я подивилася на дівчинку.

Вона ледь усміхнулася.

— Він нарешті сказав.

— Що це означає?

Дівчинка зробила крок до мене.

Під її босими ногами не залишалося слідів.

— Я та частина тебе, яку вони залишили тут.

— Хто?

— Усі.

Вона сказала це так просто, ніби відповідь була очевидною.

Я похитала головою.

— Я не розумію.

— Розумієш.

— Ні.

— Просто боїшся зрозуміти.

Я хотіла заперечити, але не змогла.

Бо в ту мить перед очима спалахнув спогад.

Мені було дев'ять.

Я стояла перед маленькими чорними дверима.

Поруч була мама.

А за її спиною — Леон.

Мама тримала мене за плечі.

— Не слухай голос, — казала вона. — Що б ти не почула, не відповідай.

Я дивилася на двері.

Але цього разу спогад був іншим.

Раніше я бачила лише уривки.

Тепер він продовжився.

Я побачила, як двері відчинилися.

За ними не було темряви.

Там була я.

Маленька.

Та сама дівчинка.

Вона стояла по той бік дверей і дивилася на мене.

Я відчула, як пальці Леона стиснули мою руку.

— Ти пам'ятаєш? — прошепотів він.

— Ні.

— Тепер пам'ятаєш.

Я дивилася на маленьку себе.

— Чому я була там?

Дівчинка відповіла замість Леона:

— Тому що ти залишила мене.

— Я не могла тебе залишити. Мені було дев'ять.

— Саме тому.

Я відчула, як усередині щось боляче стиснулося.

— Що зі мною сталося?

Дівчинка опустила очі.

— Ти відкрила двері.

— Я знаю.

— Ні. Ти не знаєш.

Вона підняла руку.

І в повітрі перед нами з'явився тонкий золотий промінь.

Він простягнувся від її долоні до мене.

Коли промінь торкнувся моїх грудей, я скрикнула.

Перед очима посипалися спогади.

Не один.

Десятки.

Сотні.

Я бачила себе немовлям.

Мама тримала мене на руках.

Батько стояв поруч.

На столі лежали книги, пляшки й ключі.

Мені було кілька днів.

Але я вже плакала.

І крізь мій плач чувся інший звук.

Стук.

Наче хтось ізсередини дверей намагався вибратися.

Батько нахилився до мене.

— Вона чує.

Мама дивилася на нього з жахом.

— Вона дитина.

— Вона більше, ніж дитина.

— Не говори так.

— Аделіно, ти бачила, що сталося.

Мама притиснула мене до себе.

— Ми повинні це зупинити.

— Уже пізно.

Спогад змінився.

Мені було три.

Я сиділа на підлозі.

Переді мною лежав маленький золотий ключ.

Я торкнулася його пальцем.

У ту ж секунду всі пляшки в кімнаті задзвеніли.

Мама забігла всередину.

— Еліано!

Я засміялася.

А потім із темного кутка почувся дитячий голос.

— Я тут.

Мама завмерла.

Вона дивилася на мене.

Потім на темряву.

— Не відповідай, — прошепотіла вона.

А я відповіла.

— Хто ти?

Спогад розсипався.

Наступний.

Мені було п'ять.

Я сиділа перед дверима.

Поруч лежала іграшка.

Я розмовляла сама з собою.

Але це була не зовсім я.

Дівчинка за дверима відповідала мені.

— Ти коли-небудь вийдеш?

— Не знаю.

— А я?

— Ти можеш вийти зі мною.

— Не можна.

— Чому?

— Мама сказала, що якщо я вийду, ти залишишся.

Я заплакала.

Спогад зник.

Ще один.

Сім років.

Я стояла перед дзеркалом.

У відображенні позаду мене була дівчинка.

Я обернулася.

Нікого.

Знову подивилася в дзеркало.

Вона була там.

І сказала:

— Не довіряй магазину.

Я простягнула руку.

Дзеркало тріснуло.

Я впала на підлогу.

Мама прибігла.

Вона побачила кров на моїй руці.

Але найбільше її налякало не це.

Вона дивилася на дзеркало.

Там більше не було мого відображення.

Там стояла тільки дівчинка.

Моя друга половина.

Я різко розплющила очі.

Я знову була в магазині.

Дихала важко.

Леон тримав мене за плечі.

— Еліано.

Я відштовхнула його руку.

— Ти знав.

Він не заперечив.

— Знав що?

— Про неї.

Його погляд опустився.

— Я знав, що щось залишилося за дверима.

— Щось?

Мій голос став тихим.

— Ти називаєш мене «щось»?

Дівчинка подивилася на Леона.

— Він не знав, як назвати мене.

— Чому?

— Бо якщо він назве мене правильно, доведеться визнати, що ти не ціла.

Я завмерла.

Леон відвів погляд.

— Ти справді знав?

— Так.

— Як давно?

— Давно.

— Наскільки давно?

Він мовчав.

— Леоне!

— Відтоді, як тобі було дев'ять.

У мене похололи руки.

— Ти бачив її?

— Так.

— Говорив із нею?

— Один раз.

Дівчинка похитала головою.

— Двічі.

Леон глянув на неї.

— Другого разу ти не пам'ятаєш.