Розділ 14. Правила, яких не існує

— Я зламаю правила.

Мої слова зависли в повітрі.

Леон дивився на мене так, ніби я щойно сказала щось настільки безглузде, що навіть магазин на мить перестав дихати.

— Ти не можеш.

— Чому?

— Бо правила магазину не можна зламати.

— Ти сам казав, що вони створені людьми.

— Деякі.

— Отже, деякі можна змінити.

Леон похитав головою.

— Ти не розумієш.

— Тоді поясни.

— Магазин не виконує правила.

— А що він робить?

— Він змушує людей думати, що вони самі їх виконують.

Я подивилася на червоний ключ.

— Тоді тим більше.

— Еліано.

— Що?

— Якщо ти спробуєш обдурити магазин, він забере щось інше.

— Що?

— Те, що ти любиш.

Я подивилася йому в очі.

— Він уже забрав достатньо.

Леон нічого не відповів.

Я опустила погляд на ключ.

На ньому досі було його ім’я.

Леон.

Але тепер я помітила ще дещо.

Під ім’ям з’явилася маленька риска.

Потім друга.

Потім третя.

Наче хтось невидимий почав щось писати.

Я нахилилася ближче.

Літери складалися поступово.

«ТІЛЬКИ ОДИН МОЖЕ ВИЙТИ».

— Воно почалося, — сказав Леон.

— Що саме?

— Вибір.

Я стиснула ключ.

— Я не буду вибирати.

— Ти мусиш.

— Ні.

— Еліано, це не гра.

— Я знаю.

— Якщо ми залишимося тут удвох, магазин не випустить нас.

— Тоді знайдемо інший шлях.

— Його немає.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я шукав його десять років.

Я подивилася на нього.

— І не знайшов?

— Ні.

— Значить, ти шукав неправильно.

Він ледь усміхнувся.

— Можливо.

Раптом червоний ключ засвітився.

Стіни навколо нас почали рухатися.

Двері зникали.

Імена стиралися.

Кімната звужувалася.

— Що відбувається?

— Магазин закривається.

— На нас?

— Так.

— Скільки часу?

Леон подивився на стіну.

— Не знаю.

— Приблизно?

— Кілька хвилин.

— Чудово.

— Еліано…

— Що?

— Коли двері закриються, ми залишимося тут назавжди.

Я подивилася на нього.

— Тоді ходімо.

— Куди?

— Шукати вихід.

Ми побігли.

Коридор змінювався за кожним нашим кроком.

Щойно попереду були двері, вони зникали.

Там, де була стіна, з’являвся прохід.

Я чула голоси.

Дитячі.

Жіночі.

Чоловічі.

Деякі кликали мене.

Деякі — Леона.

Я намагалася не слухати.

Але один голос змусив мене зупинитися.

— Еліано.

Мамин.

Я різко обернулася.

— Мамо?

Леон схопив мене за руку.

— Ні.

— Я чула її.

— Це магазин.

— А якщо ні?

— Ти знаєш, що він може копіювати голоси.

— Але це може бути її справжній спогад.

— Саме цього він і хоче, щоб ти подумала.

Голос пролунав знову.

— Еліано, не йди за ним.

Я завмерла.

Леон відпустив мою руку.

— Іди.

— Що?

— Якщо ти думаєш, що це вона, перевір.

— А ти?

— Я піду за тобою.

Я подивилася в темний коридор.

Голос кликав.

Я пішла.

Ми звернули за ріг.

Там стояла маленька кімната.

Усередині — стіл.

На столі — фотографія.

Я взяла її.

На ній були мама, батько і я.

Мені було, мабуть, років сім.

Я сиділа між ними й усміхалася.

Мама дивилася на мене.

Батько — кудись убік.

А позаду стояв Леон.

Молодий.

Я провела пальцем по фотографії.

— Ти був із нами.

— Так.

— Чому?

— Твоя мати попросила мене залишатися поруч.

— Вона довіряла тобі.

— Так.

— А потім?

— Потім перестала.

Я подивилася на нього.

— Через що?

— Через те, що я зробив.

— Що саме?

Він мовчав.

Я вже не стала наполягати.

Не зараз.

На столі лежав лист.

Почерк мами.

Я впізнала його одразу.

«Еліано.

Якщо ти знайшла цей лист, значить, Леон більше не може приховувати від тебе правду.

Не звинувачуй його.

Він зробив те, що я попросила.

Але є одна річ, яку він не знає.

П’ятий ключ не був створений для нього.

Я створила його для тебе.

Він потрібен не для того, щоб знищити Леона.

Він потрібен, щоб звільнити тебе».

Я перечитала останній рядок.

— Звільнити мене?

Леон узяв лист.

Прочитав.

Його обличчя змінилося.

— Ти не знав?

— Ні.

— Тоді що це означає?

— Не знаю.

Я подивилася на фотографію.

— Мама знала, що ми тут опинимося.

— Вона знала, що одного дня магазин спробує повернути борг.

— Який борг?

Леон мовчав.

— Леоне.

— Той, що залишився після твого повернення.

— Який саме?

— Магія повернула тобі життя.

— Так.

— Але вона не створила його з нічого.

Я відчула холод.

— Що вона взяла?

— Твоє право померти.

Я не зрозуміла.

— Моє право?

— Поки магазин тримає цей борг, ти не можеш померти природно.

— Що?

— Ти можеш бути поранена. Можеш втратити свідомість. Можеш навіть…

Він замовк.

— Навіть що?

— Померти на короткий час.

Я дивилася на нього.

— Але не назавжди.

— Ні.

— Чому?

— Бо магазин вважає твоє життя своїм майном.

Я відчула, як мене охопила лють.

— Тобто я навіть не належу собі?

— Саме це й хотіла змінити твоя мати.

Я подивилася на лист.

— Тому ключ?

— Так.

— Як він мене звільнить?

— Потрібно повернути магазину те, що йому належить.

— Моє життя?

— Ні.

Леон подивився на мене.

— Мою смерть.

Я мовчала.

— Якщо ти повернеш йому мою смерть, ти станеш вільною.

— А ти?

Він ледь усміхнувся.

— Я залишуся тут.

— Ні.

— Еліано.

— Ні.

— Це єдиний спосіб.

— Мама написала, що ключ звільнить мене, а не вб’є тебе.