Розділ 13. Той, хто створив магазин

— Той, хто насправді створив магазин.

Слова прозвучали так тихо, що я спочатку подумала, ніби почула їх лише у власній голові.

Я стояла перед дверима з іменем Леона.

Рука все ще лежала на ручці.

За дверима було темно.

Леон стояв поруч і дивився на мене так, ніби хотів щось сказати, але не знав, з чого почати.

— Хто? — запитала я.

Мій голос прозвучав хрипко.

Двері мовчали.

Потім мій власний голос відповів:

— Той, кого твоя мати називала батьком.

Я завмерла.

— Мій батько?

Леон різко повернувся до мене.

— Не слухай.

— Але ти сам сказав, що він помер.

— Він помер.

— Тоді як він може бути тим, хто створив магазин?

— Він не створив його.

— Тоді хто?

Леон мовчав.

Я відпустила ручку.

— Ти знаєш.

— Знаю.

— І знову мовчиш.

— Бо якщо я скажу тобі зараз, назад дороги не буде.

Я гірко всміхнулася.

— Ти все ще думаєш, що в мене є дорога назад?

Він подивився на мене.

Я бачила, що йому боляче.

Але цього разу я не дозволила йому перевести розмову.

— Скажи.

— Еліано…

— Скажи мені правду.

Він відвів погляд.

— Магазин не створила одна людина.

Я насупилася.

— Ти щойно сказав…

— Я сказав, що є той, хто стояв біля його початку.

— Хто?

— Твій батько.

Я відчула, як серце пропустило удар.

— Але ти сказав, що він був жертвою.

— Був.

— Тоді чому він стояв біля початку?

Леон повільно видихнув.

— Бо він допомагав будувати систему дверей.

— Для чого?

— Для збереження пам’яті.

Я мовчала.

— Твій батько вірив, що людська пам’ять не повинна зникати разом із людиною.

— Це не звучить як щось погане.

— Не звучить.

— А що сталося?

— Він зайшов надто далеко.

Я подивилася на десятки дверей навколо нас.

— Він створив це?

— Не зовсім.

— Тоді хто?

— Люди, які працювали разом із ним.

— Хто?

Леон не відповів.

Я підійшла до стіни.

На ній проступали літери.

Одне ім’я за одним.

Деякі були стерті.

Деякі розмиті.

А деякі світилися червоним.

Серед них я побачила:

Аделіна.

Я торкнулася напису.

І одразу почула її голос.

— Не слухай їх.

Я заплющила очі.

— Мамо…

— Еліано, якщо ти це чуєш, значить, я не змогла зупинити його.

Я різко відкрила очі.

— Кого?

Голос замовк.

Я подивилася на Леона.

— Ти це чув?

Він кивнув.

— Так.

— Вона говорила про мого батька?

— Можливо.

— Леоне.

— Я не знаю.

Я відступила від стіни.

— Ні.

— Що?

— Ти знаєш.

— Еліано…

— Ти завжди кажеш «не знаю», коли знаєш занадто багато.

Він мовчав.

Я відчула, як у мені знову піднімається злість.

— Скільки ще?

— Чого?

— Скільки ще речей ти від мене приховував?

— Багато.

Я навіть не очікувала такої відповіді.

— Чому?

— Бо ти не була готова.

— Я вже чула це.

— І це правда.

— Ні.

Я похитала головою.

— Це не правда. Це зручна відповідь.

Леон подивився на мене.

— Ти хочеш знати все?

— Так.

— Навіть якщо після цього ти мене зненавидиш?

Я не відповіла одразу.

Потім сказала:

— Так.

Він кивнув.

— Добре.

Вперше за весь час він сам почав говорити.

— Твій батько не хотів створювати магазин таким, яким він став.

— А яким він хотів його зробити?

— Безпечним місцем.

Я озирнулася.

— Це безпечне місце?

— Колись було.

— Що змінилося?

— Пам’ять.

— Що з нею?

— Люди почали приносити сюди те, чого не могли відпустити.

Я дивилася на пляшки, яких тут навіть не було, але чомусь могла уявити.

— Спогади?

— Не лише їх.

— Що ще?

— Провину. Страх. Любов. Втрати. Останні слова. Іноді навіть частини особистості.

— Навіщо?

— Бо люди хотіли залишити щось після себе.

— І магазин усе це зберігав.

— Так.

— Тоді чому він став небезпечним?

Леон подивився на двері.

— Тому що магазин не розуміє різниці між тим, що людина хоче залишити, і тим, що людина хоче забрати назад.

Я повільно видихнула.

— Він почав повертати людям їхні спогади?

— Гірше.

— Що може бути гірше?

— Він почав створювати людей із чужих спогадів.

Я застигла.

— Що?

— Уяви, що в магазині зберігається тисяча спогадів про одну людину.

— Добре.

— Її голос.

— Так.

— Її страх.

— Так.

— Її звички.

— Так.

— Її обличчя.

Я мовчала.

— Якщо зібрати все це разом, магазин може створити щось, що виглядатиме як ця людина.

— Але це не вона.

— Ні.

— Тоді що?

— Відлуння.

Я згадала чоловіка за стіною.

Того, хто назвав себе частиною Леона.

— Як той інший Леон.

— Саме так.

Я подивилася на нього.

— Ти знав про нього?

— Я знав, що він існує.

— І ніколи не сказав?

— Я боявся, що ти його зустрінеш.

— Чому?

— Бо він знає мене краще, ніж я сам.

— Це неможливо.

— У цьому магазині можливо майже все.

Я підійшла до дверей із його ім’ям.

— Він сказав, що ти його вбив.

Леон кивнув.

— Так.

— Але це не він.

— Ні.

— Тоді чому він думає, що він — це ти?

— Бо він має мої спогади.

Я відчула неприємний холод.

— Усі?

— Ні.

— Які?

— Найгірші.

Я подивилася на двері.

— Тому він такий?

— Він — це я без того, що тримало мене людиною.

Я мовчала.

— А що тримало тебе людиною?

Леон подивився на мене.

— Ти.

Я не знала, що відповісти.

Він відвернувся.

— Твоя мати знала це.

— Мама?

— Вона знала, що після ритуалу в магазині залишиться моя частина.