Розділ 12. Ім’я на ключі

Я дивилася на червоний ключ і не могла змусити себе до нього доторкнутися.

На ньому було вигравіювано одне слово.

Леон.

Не моє ім’я.

Не Аделіна.

Не ім’я того, хто колись стояв за дверима.

Його.

— Не чіпай, — тихо сказав Леон.

Я підняла на нього очі.

— Чому?

— Бо я не знаю, що він зробить.

— Ти знаєш достатньо, щоб боятися.

Він не заперечив.

Ключ лежав посеред темної підлоги й світився червоним світлом.

Я не могла зрозуміти, звідки він тут узявся.

Щойно він був у моїй руці.

Потім зник.

А тепер повернувся.

Але вже з іншим ім’ям.

— Це через тебе? — запитала я.

— Можливо.

— Що означає твоє ім’я на ньому?

— Не знаю.

— Ти вперше це бачиш?

Він довго дивився на ключ.

— Так.

Я присіла навпочіпки.

— Тоді чому ти так боїшся?

— Бо магазин ніколи не пише чиєсь ім’я просто так.

Я простягнула руку.

— Еліано.

— Я лише подивлюся.

— Не треба.

— Я повинна.

— Ні.

Я зупинилася.

— Ти знову вирішуєш за мене.

— Я намагаюся тебе захистити.

— Від чого?

— Від того, що залишилося після мене.

Я повільно випросталася.

— Поясни.

Леон провів долонею по обличчю.

— Після того, як я віддав магазину частину себе, він не забрав її повністю.

— Ти казав, що віддав себе.

— Я віддав те, що було потрібно для твого повернення.

— А решта?

— Решта залишилася тут.

Я озирнулася.

— У магазині?

— Не зовсім.

— Тоді де?

Він подивився на червоний ключ.

— У тому місці, яке магазин створює для того, чого не може поглинути.

Я нічого не зрозуміла.

— І це що?

— Людина без імені.

Я відчула холод.

— Але в тебе є ім’я.

— У мене — так.

— Тоді…

— Тоді в магазині існує інший Леон.

Я не відповіла.

Десь далеко почувся стукіт.

Три рази.

Тук.

Тук.

Тук.

Леон різко повернув голову.

— Не відповідай.

— Ти постійно кажеш мені не відповідати.

— Бо тут краще мовчати.

Стук повторився.

Тук.

Тук.

Тук.

Я підійшла до стіни.

— За нею хтось є.

— Знаю.

— Відкриємо?

— Ні.

— Чому?

— Бо там немає дверей.

Я торкнулася каменю.

Він був холодним.

— Тоді як вони стукають?

Леон нічого не сказав.

Стук повторився.

А потім голос:

— Леоне.

Я відсмикнула руку.

Леон зблід.

— Не слухай.

— Це він?

— Ні.

— Тоді хто?

— Я.

Я подивилася на нього.

— Що?

— Це мій голос.

Стіна знову здригнулася.

— Леоне, відкрий.

Його голос.

Абсолютно такий самий.

Навіть інтонація.

Я подивилася на нього.

— Він знає тебе.

— Так.

— Звідки?

— Бо він і є частиною мене.

Стіна почала розтріскуватися.

Леон схопив мене за руку.

— Треба йти.

— Куди?

— Не знаю.

— Прекрасний план.

Він майже усміхнувся.

— Ти все ще можеш жартувати.

— Я нервую.

— Я знаю.

— Мені страшно.

— Я теж знаю.

— А тобі?

Він подивився на тріщину.

— Мені страшніше.

Тріщина стала ширшою.

Камінь посипався на підлогу.

За стіною була темрява.

А в ній стояв чоловік.

Я побачила Леона.

Але не того, що був поруч.

Він був старший.

На його обличчі не було жодної емоції.

Очі — порожні.

Він стояв босоніж, у темному одязі, весь у крові.

Я мимоволі відступила.

— Це…

— Не я.

Чоловік за стіною підняв голову.

— Я — ти.

Леон завмер.

— Ні.

— Ти віддав мене.

Його голос був тихим.

— Ти забрав мене.

Леон зробив крок вперед.

— Я врятував її.

— А мене вбив.

Я відчула, як серце стискається.

— Це той, кого ти віддав магазину?

Леон не відповів.

Чоловік за стіною усміхнувся.

— Він думає, що врятував тебе.

Я подивилася на нього.

— Хто ти?

— Те, що залишилося від нього.

— Чому ти тут?

— Бо він залишив мене.

— Навіщо?

— Щоб ти могла жити.

Я не знала, що сказати.

Чоловік повернувся до Леона.

— Але він забув найважливіше.

— Що? — запитала я.

Він подивився на мене.

— Ти не мала вижити.

Леон різко ступив вперед.

— Замовкни.

— Вона має знати.

— Ти не маєш права.

— А ти маєш?

Я перевела погляд на Леона.

— Що він має на увазі?

— Нічого.

— Не бреши.

— Еліано…

— Я хочу правду.

Чоловік за стіною засміявся.

— Вона завжди цього хотіла.

Я підійшла ближче.

— Розкажи мені.

Леон схопив мене за руку.

— Ні.

— Відпусти.

— Не треба.

— Леоне.

Він не відпустив.

— Він не людина.

— А ти?

Леон застиг.

Я пошкодувала про ці слова одразу.

Але вже було пізно.

Він повільно відпустив мою руку.

— Не знаю.

Я дивилася на нього.

— Що?

— Після тієї ночі я не знаю, ким став.

Чоловік за стіною прошепотів:

— Він помер разом із тобою.

Я відчула, як усе тіло похололо.

— Що?

Леон мовчав.

— Ти теж помер?

— Так.

Я не могла повірити.

— Але ти тут.

— Так.

— Тоді як?

Він подивився на мене.

— Точно так само, як і ти.

— Я не розумію.

— Ти повернулася.

— Так.

— І я теж.

Я повільно похитала головою.

— Але ти сказав, що віддав себе магазину.

— Я думав, що віддав.

Чоловік за стіною тихо засміявся.

— Ти віддав не себе.

Він підійшов ближче.

— Ти віддав свою смерть.

Леон зблід.

Я дивилася на нього.

— Що це означає?

— Коли другий ключ повернув тебе до життя, він не взяв його смерть.

Чоловік поклав долоню на тріснуту стіну.