Розділ 11. Те, що зробив Леон

Я прокинулася від холоду.

Не від того холоду, який відчуваєш узимку, коли відчинене вікно.

Це був холод, що йшов зсередини.

Я лежала на кам’яній підлозі й кілька секунд просто дивилася в темряву.

Не могла згадати, де я.

Потім почула дихання.

Поруч.

Я різко сіла.

Леон.

Він сидів біля стіни, притиснувши долоню до скроні. На його обличчі була кров.

— Леоне?

Він підняв голову.

— Ти прийшла до тями.

— Що сталося?

— Ти втратила свідомість.

Я провела рукою по обличчю.

— Де ми?

Він озирнувся.

— Не знаю.

— Що значить — не знаєш?

— Ми не в магазині.

Я завмерла.

Навколо нас була темна кімната.

Стіни з чорного каменю.

Низька стеля.

Жодних дверей.

Жодних пляшок.

Жодних ключів.

Тільки одна лампа висіла над нами й ледь жевріла.

Я підвелася.

— А п’ятий ключ?

Леон подивився на мою руку.

Я стиснула пальці.

Порожньо.

Ключа не було.

— Він зник.

— Ні.

— Еліано…

— Він не міг просто зникнути.

Я почала обмацувати підлогу.

Нічого.

— Він був у мене.

— Я знаю.

— Тоді де він?

Леон мовчав.

Я подивилася на нього.

— Ти забрав його?

— Ні.

— Ти його боїшся.

— Так.

— Чому?

Він не відповів.

Я підійшла ближче.

— Я бачила спогад.

Він опустив погляд.

— Я знаю.

— Я бачила себе у п’ятнадцять.

— Так.

— Вона сказала, що ти мене вбив.

Леон заплющив очі.

— Так.

У мене перехопило подих.

— Ти навіть не заперечуєш?

— Ні.

Тиша.

Я чекала.

Можливо, він скаже, що це була брехня.

Що магазин змінив спогад.

Що я неправильно зрозуміла.

Що все не так.

Але він просто сидів переді мною.

І мовчав.

— Ти мене вбив, — повторила я.

— Так.

Слово пролунало майже беззвучно.

Я відступила.

— Як?

Леон підняв очі.

— Ти не померла назавжди.

— Це не відповідь.

— Я знаю.

— Як ти мене вбив?

Він провів рукою по обличчю.

— Ти хотіла відкрити двері.

— Я вже знаю.

— Ні. Ти не знаєш найважливішого.

Я мовчала.

— Ти відкрила їх не випадково.

Я насупилася.

— Тобто?

— Тебе хтось навчив.

— Хто?

— Я.

Мені здалося, що я не почула.

— Що?

— Я навчив тебе користуватися ключами.

— Навіщо?

— Бо твоя мати хотіла, щоб ти вміла захиститися.

— Від чого?

— Від мене.

Я відчула, як земля ніби хитнулася під ногами.

— Від тебе?

Леон кивнув.

— Твоя мати знала, що одного дня я можу стати небезпечним.

— Чому?

— Бо після першого відкриття магазин почав змінювати мене.

Я згадала його слова з минулого.

Кров.

Пам’ять.

Забуті речі.

Обіцянки.

— Ти був заражений магазином?

— Не зовсім.

— Тоді що з тобою сталося?

Він довго мовчав.

— Я почав чути його.

Я не зрозуміла.

— Магазин?

— Так.

— Що він говорив?

Леон подивився на стелю.

— Спочатку — нічого важливого. Просто голоси. Чужі спогади. Чиїсь останні слова.

Він зробив паузу.

— Потім він почав говорити моїм голосом.

У мене по спині пробіг холод.

— І що він казав?

— Що ти повинна померти.

Я завмерла.

— Чому?

— Бо ти була наступною хранителькою.

— Хранителькою магазину?

— Так.

Я похитала головою.

— Але ж моя мама була хранителькою.

— Була.

— Тоді чому я?

— Бо магазин не обирає людину.

Леон подивився мені в очі.

— Він обирає того, хто відкрив його для нього.

Я згадала дев’ятирічну себе.

Золотий ключ.

Чорні двері.

Мамин страх.

— Я відкрила магазин.

— Так.

— Але я була дитиною.

— Саме тому він тебе й запам’ятав.

Я повільно сіла на підлогу.

У голові крутилися слова.

Магазин запам’ятав мене.

Не я його.

Він пам’ятав те, чого не пам’ятала я.

— А ти?

— Що я?

— Чому він хотів, щоб я померла?

Леон опустив очі.

— Бо мертва хранителька не може закрити двері.

— Але ти мене врятував.

— Так.

— І тому він забрав у тебе щось?

— Не в мене.

— Тоді в кого?

Леон подивився на мене.

— У тебе.

Я відчула, як усе всередині стислося.

— Що саме?

— Твою смерть.

Я мовчала.

— Поясни.

— Коли я тебе вбив, магазин уже був усередині тебе.

— Що?

— Ти відкрила перші двері. Вони залишили в тобі частину себе. Коли настав час, магазин спробував забрати тебе повністю.

— І ти…

— Я не дав йому цього зробити.

— Як?

— Я перерізав зв’язок.

Я дивилася на нього.

— І це мене вбило?

Він кивнув.

— Ти померла на кілька хвилин.

— А потім?

— Я повернув тебе.

— Другим ключем.

— Так.

Я притиснула долоню до грудей.

— Тобто ти не просто мене вбив.

— Ні.

— Ти забрав у мене частину магазину?

— Так.

— І що сталося з нею?

Леон не відповів.

Я зрозуміла.

— Вона залишилася в тобі.

Він підняв погляд.

— Так.

Я відчула, як страх повільно змінюється чимось іншим.

Люттю.

— Ти носиш частину мене?

— Ні.

— Не бреши.

— Я не ношу частину тебе.

— Тоді що?

Він дістав із кишені маленьку скляну пляшку.

Я впізнала її.

Чорне скло.

Та сама форма.

Та сама пробка.

На ній було написано моє ім’я.

Еліана.

— Це твоя смерть, — сказав Леон.

Я не могла відвести очей.

— Ти зберіг її?

— Так.

— Навіщо?

— Бо не знав, як її відпустити.

У кімнаті стало тихо.

— А якщо я відкрию?

— Не роби цього.

— Чому?

— Бо ти повернешся в ту мить.

— І що?

— Ти згадаєш усе.