Розділ 10. П’ятий ключ

Червоний ключ лежав у моїй долоні й здавався надто теплим.

Не просто теплим — живим.

Я відчувала, як під металом щось пульсує, ніби крихітне серце билося просто в моїй руці. Червоне світло просочувалося крізь пальці, ковзало по шкірі й відбивалося на стінах.

Усі троє мовчали.

Леон дивився на ключ так, ніби перед ним лежала не річ, а вирок.

Мій дядько — навпаки.

Вперше відтоді, як я його побачила, на його обличчі не було спокою.

Він боявся.

— Віддай його, — тихо сказав Леон.

Я підняла на нього очі.

— Навіщо?

— Еліано.

— Навіщо?

Він зробив крок до мене.

— Бо ти не знаєш, що тримаєш.

— Тоді поясни.

Леон зупинився.

Його погляд ковзнув на червоний метал.

— Я не можу.

Я гірко всміхнулася.

— Знову?

Він нічого не відповів.

— Ви всі так робите, — сказала я. — Коли я ставлю запитання, ви мовчите. Коли я знаходжу відповідь, ви кажете, що я не готова її знати. А коли я нарешті сама щось згадую, виявляється, що половину правди від мене приховали.

Мій дядько тихо засміявся.

— Тепер ти розумієш.

Я різко повернулася до нього.

— Що саме?

— Чому твоя мати боялася за тебе.

— Не смій говорити про неї так, ніби знав її краще за мене.

Його усмішка зникла.

— Я знав її краще, ніж ти думаєш.

— Ти був її братом.

— Колись.

Це слово прозвучало дивно.

Колись.

Наче спорідненість теж могла залишитися десь у минулому разом із іменем, обличчям і пам’яттю.

Я подивилася на ключ.

На його поверхні з'явився тонкий напис.

Я не бачила його раніше.

Тепер літери проступали одна за одною.

Е.

Л.

І.

А.

Н.

А.

Моє ім’я.

Я провела пальцем по металу.

У ту ж мить магазин здригнувся.

Десь нагорі з гуркотом розбилася пляшка.

Потім ще одна.

Потім ще.

Зі стелі посипався пил.

— Не рухайся, — сказав Леон.

— Я вже втомилася від цієї фрази.

— Цього разу серйозно.

— А раніше було несерйозно?

Він не відповів.

Замість нього відповів магазин.

Десь далеко, за стінами, пролунав протяжний скрип.

Наче хтось повільно відчиняв величезні двері.

Я підняла голову.

— Що це?

Леон подивився в темний коридор.

— Вони прокидаються.

— Хто?

Він перевів погляд на мене.

— Те, що залишилося по той бік.

У мене похололо всередині.

— Я думала, ми маємо закрити двері.

— Маємо.

— Тоді чому вони відчиняються?

Леон мовчав.

І цього разу відповідь прийшла не від нього.

— Бо п’ятий ключ уже в тебе.

Голос почувся з темряви.

Дитячий.

Тоненький.

Майже веселий.

Я різко повернулася.

У коридорі нікого не було.

— Ти теж це чув? — прошепотіла я.

— Так.

Мій дядько дивився в темряву.

— Ні, — сказав він.

Я повернулася до нього.

— Ти щойно сказав, що ні?

— Я сказав, що не хочу це чути.

Його голос став тихішим.

— Є різниця.

З темряви долинув сміх.

Дитячий.

Потім ще один.

А потім десятки голосів заговорили одночасно.

Я не могла розібрати слова.

Тільки окремі склади.

Моє ім’я.

Леон.

Мама.

Віддай.

Відкрий.

Закрий.

Забудь.

Згадай.

Я притиснула ключ до грудей.

— Вони говорять про мене.

— Вони завжди говорили про тебе, — сказав дядько.

— Хто вони?

Він подивився на мене.

— Ті, кого ти залишила.

Моє серце стислося.

— Я нікого не залишала.

— Залишила.

— Кого?

Він не відповів.

Я зробила крок до нього.

— Кого?

— Тебе саму.

У коридорі щось ворухнулося.

Я побачила силует.

Маленький.

Дитячий.

Він стояв далеко, майже біля дверей, яких раніше там не було.

Я примружилася.

— Там хтось є.

Леон став переді мною.

— Не дивись.

— Чому?

— Просто не дивись.

— Леоне…

— Еліано, послухай мене хоча б зараз.

Я подивилася через його плече.

Силует не рухався.

Він був надто маленьким.

На ньому була біла сукня.

Темне волосся спадало до плечей.

А потім дитина підняла голову.

Я побачила своє обличчя.

Моє дитяче обличчя.

Я відступила.

— Ні…

Леон схопив мене за руку.

— Не дивись.

— Це я.

— Я знаю.

— Це я!

Силует усміхнувся.

А потім заговорив моїм голосом.

— Ти обіцяла мене не залишати.

Я відчула, як ноги стали ватяними.

— Що це?

— Спогад.

— Ні.

— Еліано…

— Ні. Це не може бути спогадом. Я ніколи не бачила себе з боку.

Леон стиснув мою руку.

— Магія магазину не зберігає спогади так, як ти думаєш.

Я дивилася на дитину.

Вона повільно підняла руку.

На її зап’ясті була червона нитка.

Така сама, яку я колись бачила на фотографії.

Та сама, що була зав’язана на моїй руці в одному зі старих спогадів.

Я торкнулася власного зап’ястя.

— Я носила її.

— Так.

— Навіщо?

Леон мовчав.

— Леоне.

Він заплющив очі.

— Щоб ти не забула.

Я відчула гострий біль у грудях.

— Але я забула.

— Саме тому її на тобі й залишили.

Дитина в коридорі засміялася.

— Ти знову забула.

Я зробила крок уперед.

Леон не відпустив мене.

— Не йди.

— Вона знає щось.

— Вона знає тільки те, що магазин хоче, щоб ти побачила.

— А якщо це справжній спогад?

— Навіть справжні спогади тут можуть брехати.

Я подивилася на нього.

— Як?

— Вони показують правду без контексту.

Це змусило мене замовкнути.

Бо саме так усе й відбувалося.

Я бачила шматки.

Маму.

Батька.

Леона.

Двері.

Ключ.

Вибух.

Чорну пляшку.

Але жодного разу не бачила всієї картини.