Розділ 9. Борг

Я довго дивилася на двері.

Четвертий ключ лежав у моїй долоні.

Він був теплим.

Майже живим.

Я відчувала, як його поверхня пульсує під пальцями, ніби всередині нього билося маленьке серце.

Переді мною стояв Леон.

Я дивилася на нього й не могла змусити себе повірити в те, що щойно почула.

«Якщо відкриєш — я помру».

Ці слова крутилися в голові знову і знову.

Я зробила крок до нього.

— Ти знав це весь цей час?

— Не все.

— Але про борг знав.

— Так.

— І все одно привів мене сюди.

— Я не знав, що двері відкриються саме зараз.

— Але знав, що це станеться.

Леон мовчав.

Я похитала головою.

— Ти весь час говориш правду тільки тоді, коли вже неможливо приховати її.

— Я намагався захистити тебе.

— Мене?

Я нервово засміялася.

— Від кого ти мене захищав? Від себе?

Він нічого не відповів.

— Від власної пам’яті?

Тиша.

— Від правди?

Леон опустив погляд.

— Так.

— Тоді ти нічим не кращий за нього.

Я кивнула в бік чоловіка.

Леон здригнувся.

— Не кажи так.

— Чому? Ви обидва вирішували за мене.

— Я робив це, щоб ти жила.

— А він?

Я подивилася на чоловіка.

— Чого хочеш ти?

Він не відповів одразу.

Підійшов до полиці й провів пальцями по старих пляшечках.

— Я хочу повернути те, що в мене забрали.

— Що саме?

— Моє ім’я.

Я насупилася.

— Твоє ім’я?

— Справжнє.

Я подивилася на нього.

— Як тебе звати?

Він усміхнувся.

— Я не пам’ятаю.

— Ти не пам’ятаєш власного імені?

— Ні.

— Тоді чому всі називають тебе ним?

— Бо я сам дозволив їм забути.

Мені стало моторошно.

— Що це означає?

Він подивився на Леона.

— Запитай його.

Я повернулася до Леона.

— Що він має на увазі?

— Він був першим, хто втратив ім’я.

— Чому?

— Через магазин.

Чоловік перебив:

— Через твою матір.

Я різко повернулася.

— Моя мама забрала твоє ім’я?

— Вона забрала більше.

— Що?

— Моє життя.

Я не знала, кому вірити.

— Як?

Чоловік підійшов ближче.

— Аделіна була хранителькою магазину.

Я завмерла.

— Що?

— Твоя мати.

Він дивився прямо на мене.

— Вона не просто знала про магазин.

— Вона ним керувала.

Леон тихо сказав:

— Так.

Я повернулася до нього.

— Ти знав?

— Так.

— Звідки?

— Я був її учнем.

Я не могла повірити.

— Учнем?

— До того, як став твоїм другом.

Я згадала фотографії.

Ми з ним у магазині.

Мама поруч.

Ключі.

Пляшечки.

Тепер усе починало складатися.

Але разом із цим виникало ще більше питань.

— А хто він?

Я показала на чоловіка.

Леон відповів:

— Її брат.

Я застигла.

Чоловік усміхнувся.

— Нарешті.

Я дивилася на нього.

— Твій брат?

Він кивнув.

— Молодший.

— Але…

Я не могла підібрати слова.

— Чому він виглядає так само?

— Магія.

Леон відповів замість нього.

— У цьому магазині час не працює так, як зовні.

Я подивилася на чоловіка.

— Скільки тобі років?

— Більше, ніж ти думаєш.

— Скільки?

Він ледь усміхнувся.

— Достатньо, щоб пам’ятати твою маму ще дитиною.

Мені стало моторошно.

— Тоді чому вона зробила це з тобою?

— Бо я хотів відкрити двері.

— Які?

— Останні.

Я подивилася на четвертий ключ.

— Ті самі?

— Так.

— Що за ними?

Він замовк.

— Ти справді не знаєш?

Він подивився на Леона.

— Він знає.

Я повернулася до Леона.

— Що за дверима?

— Кімната серця.

— Серця?

— Так.

— Чийого?

Леон подивився на магазин.

— Самого магазину.

Я відчула холод.

— Там є серце?

— Не буквально.

— Тоді що?

— Джерело.

— Джерело магії?

— Так.

Чоловік підійшов до дверей.

— Саме воно.

Він провів пальцями по дереву.

— Там знаходиться те, що створило магазин.

Я запитала:

— Хто його створив?

Чоловік подивився на мене.

— Ти.

Я засміялася.

— Це вже безглуздо.

— Ти створила його не зараз.

— Коли?

— До того, як народилася.

Я перестала сміятися.

Леон відвів погляд.

— Це неможливо.

— У цьому місці неможливе лише те, у що ти ще не повірила.

Я подивилася на нього.

— Ти теж у це віриш?

— Я бачив.

— Що?

— Твою силу.

Я не розуміла.

— Я не маю ніякої сили.

— Маєш.

— Я навіть не знаю, як користуватися магією.

— Ти користувалася нею все життя.

Я подивилася на свої руки.

— Як?

— Ти не створювала вогонь.

— Ти створювала пам’ять.

Я мовчала.

— Ти не чаклувала.

— Ти змінювала те, що магазин пам’ятає.

Я похитала головою.

— Ні.

— Саме тому ти не пам’ятаєш.

Я стиснула ключ.

— Тоді чому мої батьки померли?

Леон подивився на мене.

— Бо вони намагалися зупинити тебе.

— Від чого?

— Від створення нового магазину.

Я завмерла.

— Якого ще нового магазину?

— Цей магазин уже вмирає.

Я подивилася навколо.

Пляшечки.

Полиці.

Сходи.

Двері.

— Він вмирає?

— Так.

— І що буде?

— Якщо він помре, усе, що він зберігає, звільниться.

— Що саме?

— Спогади.

— Усіх?

— Усі.

Чоловік додав:

— І не тільки спогади.

Я подивилася на нього.

— Що ще?

— Людей, яких магазин тримає.

Я згадала голоси.

— Тих, хто в пляшечках?

— Так.

— Вони живі?

— Не зовсім.

— Тоді що вони?

— Частини людей.

Я відчула нудоту.

— Це жахливо.

— Саме тому твоя мати хотіла знищити магазин.