Розділ 8. Четверті двері

Я не могла повірити власним вухам.

Голос мами лунав із пляшечки.

Тихий.

Знайомий.

Такий, яким я пам’ятала його з дитинства.

«Не відкривай двері».

Я дивилася на пляшечку, що лежала на підлозі, і не могла зрозуміти, як це можливо.

Мама померла багато років тому.

Я бачила її останні хвилини.

Я пам’ятала її обличчя.

Пам’ятала кров на її руці.

Пам’ятала останню усмішку.

Вона не могла бути тут.

Не могла говорити зі мною.

— Це не вона, — тихо сказав Леон.

Я не відводила погляду від пляшечки.

— Я впізнаю її голос.

— Я знаю.

— Тоді як ти можеш казати, що це не вона?

— Бо магазин не зберігає людей.

Я подивилася на нього.

— Ти сам казав, що він зберігає голоси.

— Голоси — так.

— Спогади?

— Так.

— Почуття?

— Так.

— Тоді чому це не вона?

Леон не відповів одразу.

— Бо те, що залишилося в пляшечці, не обов’язково є тим, ким була людина.

Я відчула холод у пальцях.

— Поясни.

— Магія може зберегти останній страх. Останню думку. Останнє бажання.

Я подивилася на пляшечку.

— Тобто це її остання думка?

— Можливо.

— «Не відкривай двері».

— Так.

Чоловік біля входу тихо засміявся.

— Нарешті він сказав правду.

Леон різко повернув голову.

— Ти знаєш, що це означає.

— Знаю.

— Тоді скажи їй.

Чоловік подивився на мене.

— Твоя мати не хотіла, щоб ти відкривала останні двері.

— Чому?

— Бо вона знала, що за ними.

— Що?

Він мовчав.

— Я питаю, що там?

— Ти.

Я завмерла.

— Я?

— Не ти теперішня.

Він зробив паузу.

— Та, якою ти була до того, як забула.

Мені стало важко дихати.

— Що це означає?

— За четвертими дверима лежить не твоя пам’ять.

Він подивився на ключ у моїй руці.

— Там лежить причина, через яку ти її втратила.

Я стиснула ключ.

— Тоді я хочу відкрити.

— Еліано, ні, — одразу сказав Леон.

— Ти щойно казав, що більше не будеш мене зупиняти.

— Я сказав, що піду поруч.

— Це не те саме.

— Я знаю.

Я подивилася на нього.

— Чого ти боїшся?

Він довго мовчав.

— Того, що ти згадаєш мене.

Я не очікувала такої відповіді.

— Я вже пам’ятаю тебе.

— Ні.

— Що значить «ні»?

— Ти пам’ятаєш мене таким, яким я був після тієї ночі.

— А яким ти був до?

Леон опустив очі.

— Іншим.

Я хотіла поставити ще питання, але чоловік раптом підійшов ближче.

— Він не хоче, щоб ти згадувала, яким він був.

Леон повернувся до нього.

— Замовкни.

— Чому? Вона вже знає.

— Ні, не знає.

Я подивилася на них.

— Що я не знаю?

Чоловік усміхнувся.

— Що Леон був тим, хто відкрив перші двері.

Я завмерла.

Леон не заперечив.

— Це правда?

— Так.

Моє серце важко вдарилося.

— Ти відкрив їх?

— Перші.

— Коли?

— За кілька років до тієї ночі.

— Навіщо?

— Я був дитиною.

— Скільки тобі було?

— Сімнадцять.

Я дивилася на нього.

— І що сталося?

— Я побачив те, чого не мав бачити.

— Що?

Він подивився на чоловіка.

— Його.

Чоловік усміхнувся.

— Саме так.

Я перевела погляд на нього.

— Ти був за дверима?

— Ні.

— Тоді де?

— Я був усередині.

Я не зрозуміла.

— Усередині чого?

— Магазину.

По спині пробіг холод.

— Ти теж був його частиною?

Він похитав головою.

— Я був його хранителем.

— А Леон?

Чоловік подивився на нього.

— Він мав стати наступним.

Леон різко сказав:

— Я відмовився.

— Але вже було пізно.

— Я знайшов інший шлях.

— І через це загинули її батьки.

Я подивилася на Леона.

— Як?

— Не слухай його.

— Я хочу почути.

— Еліано…

— Я хочу знати.

Леон видихнув.

— Коли я відкрив перші двері, магазин побачив мене.

— І що?

— Він запам’ятав мене.

— Це все?

— Ні.

Леон подивився на стіну.

— Він запам’ятав мою кров.

Я насупилася.

— Що?

— Магія магазину має ціну. Той, хто відкриває двері, залишає частину себе.

— Яку частину?

— Пам’ять.

Я мовчала.

— Після того вечора я почав забувати.

— Що саме?

— Спочатку дрібниці.

Він ледь усміхнувся.

— Імена людей.

— Потім?

— Місця.

— А потім?

— Твоє обличчя.

Я завмерла.

— Моє?

— Так.

— Але ти мене пам’ятаєш.

— Тепер так.

— Чому?

— Твоя мама знайшла спосіб повернути мені пам’ять.

— Який?

Леон подивився на четвертий ключ.

— Ти.

Я нічого не сказала.

Чоловік тихо засміявся.

— Саме тому вона й боялася.

— Чого?

— Що ти знову повернеш йому те, що він втратив.

— Я не розумію.

— Не мусиш.

Він підійшов до полиці.

Взяв одну пляшечку.

На ній було написано ім’я.

Не моє.

Леон одразу напружився.

— Не відкривай її.

Чоловік повернув пляшечку в руці.

— Ти знаєш, чия вона?

Леон мовчав.

— Твоя.

Я подивилася на нього.

— Що?

Чоловік підніс пляшечку ближче до світла.

— Тут зберігається те, що він забув.

Леон підійшов до нього.

— Віддай.

— Навіщо?

— Це моє.

— Саме тому.

Чоловік віддав пляшечку мені.

Я відчула, як Леон напружився.

— Не відкривай.

Я подивилася на напис.

«Леон».

— Це твоя пам’ять?

— Частина.

— Яка?

— Та, яку я не хочу повертати.

Я подивилася на нього.

— Чому?

— Бо там є ти.

Я відчула, як серце пропустило удар.

— Я?

— Так.

— Що я зробила?

— Нічого.

— Тоді чому ти боїшся?

Леон не відповів.

Я відкрутила кришку.