Сьомий розділ. Останній спогад

Я стояла посеред темної кімнати й не могла поворухнутися.

Мій власний голос усе ще лунав у голові.

«Леоне, якщо я забуду, ніколи не кажи мені правду».

Я пам’ятала ці слова.

Не просто чула їх.

Пам’ятала.

Пам’ятала, як вони звучали.

Пам’ятала власний страх.

Пам’ятала, як тремтіли мої руки.

Але найстрашнішим було інше.

Я пам’ятала, що сказала це добровільно.

Ніхто не змушував мене.

Ніхто не тримав мене.

Я сама попросила Леона мовчати.

Я сама попросила забрати в мене пам’ять.

Я сама віддала другий ключ.

— Що я зробила? — прошепотіла я.

Леон стояв навпроти.

Він дивився на мене так, ніби вже знав, що я зараз запитаю.

— Еліано…

— Не називай мене так.

Він замовк.

— Я хочу згадати.

— Я знаю.

— Усе.

— Це може бути небезпечно.

Я гірко усміхнулася.

— Мені вже набридло це чути.

— Я серйозно.

— А я ні?

Він нічого не відповів.

Я підійшла до нього.

— Ти весь цей час знав.

— Не все.

— Але достатньо.

— Так.

— І ти дивився мені в очі, знаючи, що я сама попросила тебе приховувати від мене правду.

— Так.

— Як ти міг?

Леон опустив погляд.

— Тому що ти попросила.

— Я була дитиною.

— Тобі було п’ятнадцять.

— Саме це я й сказала.

Я відступила.

— П’ятнадцять років. Я могла не розуміти, що роблю.

— Ти розуміла.

— Не кажи мені цього.

— Ти розуміла більше, ніж ми всі.

Я подивилася на нього.

— Тоді чому я забула?

Леон мовчав.

За дверима знову почувся голос чоловіка.

— Бо вона боялася не того, що пам’ятала.

Я різко обернулася.

— А чого?

— Того, що могла згадати.

Леон підійшов до дверей.

— Іди.

— Я не піду.

— Ти не розумієш.

— Ні, це ти не розумієш.

Я підійшла ближче.

— Я більше не хочу, щоб ти вирішував, що мені знати.

Він подивився на мене.

У його очах було щось схоже на біль.

— Добре.

— Що?

— Я більше не буду тебе зупиняти.

Я не очікувала цього.

— Ти дозволиш мені згадати?

— Ні.

— Тоді що означає «не буду зупиняти»?

Він подивився на третій ключ.

— Я піду поруч.

Я стиснула ключ у долоні.

— Навіть якщо я дізнаюся щось про тебе?

— Навіть тоді.

— Навіть якщо після цього я зненавиджу тебе?

Він ледь усміхнувся.

— Навіть тоді.

Я не знала, чому від цих слів мені стало ще важче.

Ми вийшли з кімнати.

Чоловіка не було.

Коридор був порожній.

Але на підлозі лежав срібний ключ.

Я одразу впізнала його.

Другий.

Я повільно підійшла.

— Він залишив його.

Леон кивнув.

— Навіщо?

— Щоб ти знайшла.

— Але ж він забрав його.

— Він ніколи не забирав його назавжди.

Я підняла ключ.

Щойно мої пальці торкнулися металу, світ навколо зник.

Я знову була там.

П'ятнадцять років.

Ніч.

Дощ бив у вікна магазину.

Я стояла біля столу.

Мама тримала мене за плечі.

— Еліано, послухай мене.

— Я слухаю.

— Коли я скажу тобі бігти, ти побіжиш.

— А ти?

— Я залишуся.

— Ні.

— Ти повинна.

— Я не піду без тебе.

Мама усміхнулася.

Але я бачила, що вона плаче.

— Ти завжди була впертою.

— Це від тебе.

Вона обійняла мене.

Я притиснулася до неї.

І тоді почувся удар.

Десь унизу.

Мама різко відпустила мене.

— Він прийшов.

— Хто?

Вона подивилася на Леона.

Він стояв біля дверей.

— Вона готова?

— Ні.

— Аделіна…

— Я сказала, що вона не готова.

Леон подивився на мене.

— Еліано, нам треба йти.

— Куди?

— Подалі звідси.

— А мама?

Мама похитала головою.

— Іди.

Я не рухалася.

Другий удар був сильнішим.

Пляшечки на полицях задзвеніли.

— Зараз! — крикнула мама.

Леон схопив мене за руку.

Я вирвалася.

— Ні!

— Еліано!

— Я не залишу її!

Мама підбігла до мене.

Вона взяла моє обличчя в долоні.

— Послухай мене.

— Ні.

— Ти маєш піти.

— Чому?

— Бо якщо він знайде тебе, все закінчиться.

— Що закінчиться?

Мама подивилася на Леона.

— Вона.

Я не зрозуміла.

— Що?

— Ти повинна вижити.

У двері знову вдарили.

Цього разу вони здригнулися.

Мама відступила.

— Леоне, зараз.

Він схопив мене.

Ми побігли.

Я озирнулася.

Мама залишилася сама.

Вона стояла посеред магазину.

І дивилася мені вслід.

Я кричала.

— Мамо!

Вона усміхнулася.

Потім двері зачинилися.

Я вирвалася від Леона.

— Пусти!

— Не можу.

— Пусти мене!

— Еліано, ми не можемо повернутися.

— Вона там!

— Я знаю.

— Тоді чому ти мене тягнеш?

Він нічого не відповів.

Ми вибігли на вулицю.

Дощ був холодним.

Я пам’ятала, як бігла.

Як падала.

Як кричала.

А потім…

Вибух.

Я відкрила очі.

Ми були вже не на вулиці.

Я знову стояла в підземній кімнаті.

Переді мною лежав другий ключ.

Я тримала його.

А поруч стояв Леон.

— Ми повернулися, — сказала я.

— Так.

— Чому?

— Ти попросила.

— Я?

— Так.

— Навіщо?

Він подивився на мене.

— Ти сказала, що мусиш повернутися.

Я підійшла до столу.

Там стояла чорна пляшечка.

На ній було написано моє ім’я.

«Еліана».

Я дивилася на неї.

— Це вона?

Леон кивнув.

— Моя пам’ять?

— Ні.

Я подивилася на нього.

— Тоді що?

— Те, що ти хотіла забути.

Я взяла пляшечку.

Вона була холодною.

— Відкрий її.

— Ні.

— Леоне.

— Ти сама сказала, що її не можна відкривати.