Розділ 6. Те, що залишилося між нами

Я не могла відвести погляду від Леона.

Його обличчя було зовсім поруч, але раптом здавалося чужим.

Ніби я вперше його бачила.

Ніби всі ті моменти, які я встигла прожити поруч із ним після повернення до магазину, тепер могли виявитися брехнею.

Мій друг.

Так сказав той чоловік.

Мій друг був винен у смерті моїх батьків.

Я хотіла заперечити.

Хотіла сказати, що це неможливо.

Що Леон не міг.

Але слова не виходили.

Бо Леон мовчав.

І саме це лякало найбільше.

— Скажи, що він бреше, — прошепотіла я.

Леон дивився на мене.

Він не відвів погляду.

Не почав виправдовуватися.

Не сказав, що все це безглуздя.

Він просто стояв переді мною і мовчав.

— Леоне.

— Еліано…

— Скажи.

Мій голос затремтів.

— Просто скажи, що він бреше.

Чоловік позаду нього тихо засміявся.

— Він не може.

Леон різко обернувся.

— Я сказав замовкнути.

— А що ти зробиш?

— Не провокуй мене.

— Ти досі думаєш, що можеш її захистити?

Чоловік зробив ще один крок.

Леон виставив руку.

— Не підходь.

— Вона вже не та дівчинка, яку ти ховав за дверима.

Я здригнулася.

— За якими дверима?

Чоловік подивився на мене.

— Ти справді нічого не пам’ятаєш.

Я стиснула третій ключ у долоні.

Він знову нагрівся.

— Не говори загадками, — сказала я. — Якщо знаєш правду, скажи її.

— Еліано…

— Ні, Леоне.

Я подивилася на нього.

— Цього разу ти мовчатимеш.

Він завмер.

Я зробила крок уперед.

— Я хочу почути його.

— Ти не знаєш, що він зробить із цією правдою.

— А ти знаєш?

— Так.

— Тоді скажи мені.

Він заплющив очі.

На кілька секунд у магазині стало так тихо, що я почула власне дихання.

— Я не вбивав твоїх батьків, — нарешті сказав він.

Я видихнула.

Але полегшення не прийшло.

— Тоді що ти зробив?

Леон мовчав.

Чоловік відповів замість нього:

— Він був там.

Я подивилася на Леона.

— Ти був там?

— Так.

Одне слово.

І воно вдарило сильніше, ніж будь-яке звинувачення.

— У ту ніч?

— Так.

— Коли вони померли?

Леон кивнув.

Я відступила.

— Чому?

— Я намагався їх врятувати.

— І не зміг?

— Не зміг.

Чоловік усміхнувся.

— Це не вся правда.

— Замовкни, — сказав Леон.

— Ні. Тепер вона має знати.

Він дивився на мене спокійно.

— Твої батьки загинули не через Леона.

Я відчула, як напруга трохи відступила.

— Тоді через кого?

Чоловік перевів погляд на Леона.

— Через вибір, який він зробив.

Я нічого не розуміла.

— Який вибір?

Леон подивився на підлогу.

— Еліано, я не хотів…

— Який вибір?

Він нарешті підняв очі.

— Я обрав тебе.

У магазині ніби стало холодніше.

— Що?

— Того вечора я мав залишитися з твоїми батьками.

— І ти не залишився?

— Ні.

— Чому?

— Бо вони сказали мені забрати тебе.

Я мовчала.

— Куди?

— Подалі від магазину.

— А ти?

— Я повернувся.

— Навіщо?

— За ними.

Чоловік тихо додав:

— І саме тоді все почалося.

Я повернулася до нього.

— Що почалося?

— Те, що твоя мати намагалася приховати.

— Від кого?

Він подивився на мене так, ніби відповідь була очевидною.

— Від мене.

Я відчула, як по спині пробіг холод.

— Хто ти?

Він усміхнувся.

— Це хороше питання.

— Я серйозно.

— Я знаю.

Він підняв руку.

Срібний ключ блиснув у його пальцях.

Я одразу впізнала його.

Такий самий.

Майже такий самий, як мій перший.

— Де ти його взяв?

— Він завжди був у мене.

— Це другий ключ?

Він кивнув.

— Так.

Я подивилася на Леона.

— Ти сказав, що я віддала його йому.

— Так.

— Але коли?

— Тієї ночі.

— Я не пам’ятаю.

— Саме цього вони й хотіли.

Я подивилася на чоловіка.

— Хто?

— Твої батьки.

— Вони забрали в мене спогад?

— Ні.

Він повільно похитав головою.

— Вони дали тобі можливість його забути.

Я не зрозуміла різниці.

— Це одне й те саме.

— Ні.

Він зробив крок убік.

— Забуття — це не відсутність пам’яті, Еліано. Це замок.

Третій ключ у моїй долоні став гарячішим.

Я розтиснула пальці.

На його поверхні знову засвітилися дві переплетені лінії.

Чоловік подивився на нього.

Вперше його спокій зник.

— Ти вже знайшла його.

Леон швидко подивився на ключ.

— Я ж казав, що не можна було…

— Що? — перебила я. — Що не можна було?

Чоловік відповів:

— Знайти третій ключ.

— Чому?

— Бо тепер двері можуть відкритися.

Я відчула, як серце забилося швидше.

— Які двері?

Він подивився кудись за мою спину.

— Ті, за якими лежить твоя справжня пам’ять.

Я різко обернулася.

За нами стояли полиці.

Сотні пляшечок.

Темні двері.

Стіни.

Нічого більше.

— Де?

— Ти вже проходила повз них.

Я знову повернулася до чоловіка.

— Покажи.

Леон схопив мене за руку.

— Ні.

Я подивилася на нього.

— Чому?

— Бо ти ще не готова.

— Ти вже говорив це.

— І мав рацію.

— Ти весь час вирішуєш за мене!

Я вирвала руку.

— Що мені можна знати. Куди мені можна йти. Що мені можна пам’ятати.

— Я намагаюся тебе захистити.

— Від чого?

Він мовчав.

Я відчула, як у грудях піднімається злість.

— Від правди?

— Від того, що вона може з тобою зробити.

— Можливо, я сама вирішу, що вона зі мною зробить.

Леон опустив руку.

Чоловік спостерігав за нами.

— Ви двоє завжди робили це, — сказав він.

Я подивилася на нього.

— Що?