Розділ 5. Третій ключ

Я ще довго стояла посеред магазину й дивилася в темний дверний отвір.

Мій власний голос усе ще лунав у голові.

«Не слухай його, Еліано».

Я не могла зрозуміти, що лякало мене більше: те, що я почула власний голос із темряви, чи те, що він прозвучав так, ніби належав мені з минулого.

Леон стояв біля дверей і не рухався.

— Ти це теж почув? — запитала я.

— Так.

— Це був мій голос?

Він кивнув.

— Так.

— Як?

— Не знаю.

Я подивилася на нього.

— Ти занадто часто це говориш.

— Бо зараз справді не знаю.

— Але ти щось припускаєш.

Він мовчав.

— Леоне.

— Я думаю, що магазин показує тобі те, що ти сама залишила тут.

— Мій голос?

— Можливо.

— Тобто я сама могла записати його?

— Не зовсім.

Я насупилася.

— А як?

Леон повільно зайшов у темний коридор.

— Магія магазину не працює як звичайний запис. Вона може зберігати не тільки речі.

— Що ще?

— Голоси. Відчуття. Намір. Спогади.

— І страх?

Він зупинився.

— Особливо страх.

Я відчула неприємний холод.

— Тоді чому мій голос сказав не довіряти тобі?

Леон не відповів.

Я пішла за ним.

Темний коридор виявився довшим, ніж я пам'ятала. Хоча я була впевнена, що раніше його взагалі не було.

Стіни тут були вкриті старими дверима.

Одні маленькі.

Інші високі.

Деякі без ручок.

На деяких не було жодних позначок.

А на інших виднілися маленькі символи.

Срібні ключі.

Очі.

Місяці.

Квіти.

Пляшечки.

Я провела пальцями по одній із дверей.

Вона була теплою.

— Що там?

— Не знаю.

— Ти ніколи сюди не заходив?

— Ні.

— Але ти знаєш про цей коридор.

— Знав.

Я повернулася до нього.

— Що означає «знав»?

— Раніше його тут не було.

— Тоді звідки ти знаєш, що він існував?

Леон замовк.

— Ти знову щось приховуєш.

— Я не знаю, як тобі це пояснити.

— Спробуй.

Він провів рукою по одній із дверей.

— Коли ти пішла, магазин змінився.

— Коли я пішла?

— Після того, як ти забула.

Я відчула, як у мене стислося серце.

— Ти залишився тут?

— Так.

— Увесь цей час?

— Майже.

— Чому?

Леон подивився на мене.

— Бо ти попросила мене чекати.

Я відвела погляд.

— І ти чекав?

— Так.

— Скільки?

Він ледь усміхнувся.

— Достатньо довго.

Я не знала, що відповісти.

Ми пішли далі.

У кінці коридору стояли сходи.

Вони вели вниз.

Не вгору.

Саме вниз.

— Там є ще один поверх?

— Я не знаю.

— Ти серйозно?

— Еліано, магазин не підкоряється звичайним правилам.

— Здається, я вже починаю це помічати.

Я поставила ногу на першу сходинку.

Вона скрипнула.

Друга.

Третя.

Чим нижче ми спускалися, тим холодніше ставало.

На стінах з'явилися маленькі лампи.

Вони загорялися самі, коли ми проходили повз.

Я не могла позбутися відчуття, що магазин веде нас кудись.

Наче знає, куди саме ми повинні прийти.

— Леоне?

— Що?

— А якщо він знайде нас?

— Хто?

Я зупинилася.

— Той чоловік.

Леон теж зупинився.

— Тоді ми будемо готові.

— Ти не виглядаєш готовим.

— Бо я не готовий.

Я повернулася до нього.

— Це має мене заспокоїти?

— Я не хочу тобі брехати.

Я тихо видихнула.

— Добре.

Ми продовжили спускатися.

Внизу було приміщення, якого я ніколи не бачила.

Посеред кімнати стояв великий круглий стіл.

На ньому лежали десятки ключів.

Маленьких.

Великих.

Золотих.

Срібних.

Чорних.

І один із них світився блакитним.

Я підійшла ближче.

— Це він?

Леон кивнув.

— Третій ключ.

Я подивилася на нього.

— Звідки ти знаєш?

— Тому що бачив його раніше.

— Коли?

— Тієї ночі.

— Якої?

— Коли ти забрала свої спогади.

Я повільно підійшла до столу.

Ключ лежав посеред інших.

Він був маленьким, майже дитячим.

На його поверхні був вирізаний символ.

Дві переплетені лінії.

Я торкнулася його.

Світло спалахнуло.

І кімната зникла.

Я знову була в минулому.

Мені було п'ятнадцять.

Я стояла біля цього столу.

Поруч був Леон.

А навпроти нас — моя мама.

Аделіна.

Вона тримала в руках чорну пляшечку.

— Ти впевнена? — запитала вона.

— Так.

— Еліано, після цього ти можеш не згадати мене.

Я дивилася на неї.

— Я все одно буду знати, що ти моя мама.

— Ні.

Її голос тремтів.

— Саме цього я й боюся.

Я подивилася на Леона.

— А ти пам'ятатимеш?

— Так.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Мама поклала пляшечку на стіл.

— Ти повинна знати ще одне.

— Що?

— Магія не забирає спогади назавжди.

Я насупилася.

— Тоді навіщо?

— Щоб сховати їх.

— Від кого?

Мама подивилася кудись за мою спину.

Я обернулася.

Нікого.

— Від нього.

— Хто він?

Вона не відповіла.

Леон раптом сказав:

— Аделіно, часу мало.

Мама кивнула.

— Тоді слухай мене уважно.

Вона взяла мене за руки.

— Якщо колись ти повернешся сюди й побачиш чорну пляшечку, не відкривай її.

Я подивилася на пляшечку.

— Чому?

— Тому що вона містить не твої спогади.

— А чиї?

Мама заплакала.

— Його.

Я різко повернулася.

— Кого?

Але замість відповіді спогад зник.

Я знову стояла в підземній кімнаті.

Ключ лежав у моїй долоні.

Я важко дихала.

Леон був поруч.

— Ти бачила її?

Я кивнула.

— Маму.

— Що вона сказала?

Я подивилася на чорний ключ.

— Вона знала про чорну пляшечку.

Леон мовчав.

— І сказала не відкривати її.