Розділ 4. Те, що чекає в темряві

Леон ще кілька секунд не відпускав моєї руки.

Я дивилася на те місце, де щойно стояв незнайомець, але вулиця вже була порожньою. Ні кроків, ні тіні, ні навіть силуету під ліхтарем. Лише дощ, який невпинно падав на мокру бруківку, і вітер, що хитав старий ліхтар над дорогою.

Я не могла зрозуміти, як людина могла просто зникнути.

Але після всього, що сталося сьогодні, слово «неможливо» вже втратило для мене будь-який сенс.

— Хто він? — запитала я.

Леон не відповів.

— Леоне.

— Я почув.

— Тоді відповідай.

Він повільно зачинив двері магазину й замкнув їх на ключ. Потім перевірив замок ще раз, ніби сподівався, що цього разу той стане надійнішим.

— Це не допоможе, — сказала я.

— Знаю.

— Тоді навіщо ти це робиш?

Він на мить опустив голову.

— Щоб хоча б спробувати зробити вигляд, що ми контролюємо ситуацію.

Я подивилася на нього.

— У тебе погано виходить.

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— У тебе теж.

Я хотіла відповісти щось у своєму стилі, але слова не знайшлися.

Моя увага знову повернулася до синьої пляшечки.

Вона лежала в моїй долоні.

Холодна.

Гладка.

Зовні абсолютно звичайна.

Якби хтось зараз зайшов до магазину й побачив її, він би, мабуть, навіть не здогадався, що всередині неї можуть зберігатися чиїсь спогади.

Але я вже знала.

І тепер не могла перестати про це думати.

— Ти знаєш, хто він, — сказала я.

Леон мовчав.

— Я бачу це по тобі.

— Так.

Від його короткої відповіді мені стало ще гірше.

— І знаєш, що між нами сталося.

— Так.

— Тоді чому ти досі мовчиш?

Він подивився на мене, але відповісти не поспішав.

— Бо якщо я розповім тобі зараз, ти можеш згадати все.

Я міцніше стиснула пляшечку.

— Хіба це погано?

— Для тебе — так.

— Це мої спогади.

— Я знаю.

— Моє минуле.

— Знаю.

— Моє життя, Леоне.

Він відвів погляд.

— Я знаю.

Я відчула, як у мені піднімається злість.

— Тоді чому всі навколо вирішують, що мені можна знати, а що ні?

Він мовчав.

— Мене вже дістало це.

Я говорила тихіше, ніж хотіла.

— Ти пам'ятаєш мене. Магазин, здається, пам'ятає мене. Пляшечки пам'ятають мене. Я навіть знайшла фотографії своїх батьків, яких не пам'ятаю. А єдина людина, яка нічого не знає про власне минуле, — це я.

Леон повільно підійшов ближче.

— Я не хочу від тебе нічого приховувати.

— Але приховуєш.

— Так.

— Чому?

— Тому що обіцяв тобі.

Я завмерла.

— Кому?

— Тобі.

— Я не пам'ятаю, щоб щось у тебе просила.

— Саме в цьому й проблема.

Я відвернулася.

Мені хотілося кричати.

Хотілося змусити його сказати все.

Але водночас десь глибоко всередині мене жило дивне відчуття, ніби я сама боялася почути правду.

Я подивилася на синю пляшечку.

— Я хочу її відкрити.

Леон одразу похитав головою.

— Ні.

— Я нічого ще не зробила.

— Але подумала.

Я різко повернулася до нього.

— Ти що, думки читаєш?

— Ні.

— Тоді звідки ти знаєш?

— Просто знаю тебе.

— Не говори так.

Він замовк.

— Як?

— Наче ти мене досі знаєш.

Цього разу його обличчя змінилося.

Усмішка зникла.

— Я знав тебе дуже добре.

— Знав.

Я повторила це слово навмисно.

Він кивнув.

— Так.

— А тепер?

Леон кілька секунд дивився на мене.

— А тепер я намагаюся дізнатися тебе знову.

Я не знала, чому ця відповідь зачепила мене сильніше, ніж будь-яка інша.

Я відійшла від нього й поставила пляшечку на прилавок.

— Я хочу знати правду.

— Знаю.

— Усю.

— Це може бути небезпечно.

— Моє незнання теж уже стало небезпечним.

Він нічого не відповів.

Я взяла лампу зі столу.

— Ходімо нагору.

Леон кивнув.

Ми піднялися сходами.

Коли двері моєї кімнати зачинилися за нами, шум магазину залишився десь унизу. Тут було тихіше. Майже спокійно.

Я поставила лампу на стіл.

Жовте світло розлилося кімнатою.

На стінах лежали знайомі тіні.

Моє ліжко.

Книги.

Зошити.

Невеликі скляні банки з травами.

Все це було моїм.

І водночас тепер кожна річ здавалася трохи чужою.

Я сіла на край ліжка.

— Починай.

Леон залишився біля дверей.

— З чого?

— З мене.

Він здивовано підняв брови.

— Що саме ти хочеш знати?

— Все, що пам'ятаєш.

Він повільно підійшов до вікна.

За склом місто потонуло в дощі.

— Ми познайомилися, коли тобі було п'ятнадцять.

Я завмерла.

— П'ятнадцять?

— Так.

— Де?

— Біля цього магазину.

Я нахмурилася.

— Але я жила тут.

— Ні.

— Що?

— Ти тоді не жила тут.

Він повернувся до мене.

— Ти навіть не знала про магазин.

Я мовчала.

— Ти прийшла сюди випадково, — продовжив він.

— Чому?

— Ти заблукала.

— У місті?

Леон усміхнувся дуже сумно.

— Ні. У житті.

Я закотила очі.

— Ти можеш хоча б один раз відповісти нормально?

— Я намагаюся.

— Не дуже успішно.

Він тихо засміявся.

— Ти й тоді так говорила.

Я подивилася на нього.

— Що ще я тоді говорила?

— Багато.

— Наприклад?

— Що я дратую тебе.

— Я це й зараз можу сказати.

— Знаю.

На мить між нами запанувала тиша.

Потім він продовжив:

— Ти втекла з дому.

Я перестала усміхатися.

— У мене не було дому.

— Був.

— Ні.

— Ти просто його не пам'ятаєш.

Я відчула, як щось стислося всередині.

— У мене не було батьків.

Леон подивився мені в очі.

— Були.

Я різко підвелася.

— Що?

— Ти їх не пам'ятаєш, але вони були.

— Що з ними сталося?

Він замовк.