Розділ 3. Правила, яких я не пам’ятаю

Я не відразу зрозуміла, що все ще тримаю Леона за руку. Мабуть, минуло кілька секунд, перш ніж я відчула тепло його долоні й різко відсмикнула свою.
— Вибач, — пробурмотіла я.
— За що?
— Не знаю.
Він тихо засміявся.
— Це вже схоже на тебе.
Я насупилася.
— Ти занадто багато про мене знаєш.
— А ти занадто багато про мене забула.
Я хотіла відповісти щось різке, але не змогла. Не тому, що він мене образив. Просто ця фраза боляче зачепила.
Я подивилася на синю пляшечку, яка все ще стояла на нижній полиці. Після того, що я побачила, вона вже не здавалася просто старим скляним флаконом. Тепер я знала, що всередині неї є щось моє. Мої спогади. Моє минуле. Можливо, частина мене самої.
І я хотіла її відкрити.
Прямо зараз.
— Ні, — сказав Леон.
Я повернула голову.
— Я нічого не сказала.
— Але подумала.
— Ти що, думки читаєш?
— Ні. Просто знаю тебе.
— Не говори так.
— Як?
— Наче ти мене досі знаєш.
Він замовк.
Я пошкодувала про свої слова майже одразу, але вибачатися не поспішала. У мені було забагато всього одночасно: страх, розгубленість, цікавість і дивне бажання повірити йому.
Я відійшла від полиці й сіла на стілець за прилавком.
— Розкажи мені все.
Леон не відповів.
— Я серйозно.
— Я знаю.
— Тоді розповідай.
Він озирнувся на магазин.
— Тут не можна.
— Чому?
— Бо магазин слухає.
Я мимоволі подивилася на полиці.
— Він слухає?
— Так.
— І що буде, якщо він почує?
Леон знизав плечима.
— Залежить від того, що ти скажеш.
Я скептично подивилася на нього.
— Ти зараз серйозно?
— Абсолютно.
Я мовчала кілька секунд, а потім не витримала.
— Знаєш, що найдивніше?
— Що?
— Ще вчора я вважала себе абсолютно нормальною людиною.
— А сьогодні?
Я глянула на пляшечки, що мерехтіли на полицях.
— Сьогодні я вже не впевнена.
Леон усміхнувся.
Цього разу його усмішка була теплою.
І чомусь від неї мені стало трохи легше.
— Ти завжди так робила.
— Що?
— Жартувала, коли тобі було страшно.
Я відвела погляд.
— Я не жартую.
— Саме тому.
Я хотіла заперечити, але раптом почула тихий дзенькіт.
Одна з пляшечок на полиці похитнулася.
Леон одразу перестав усміхатися.
— Нам треба піти звідси.
— Куди?
— Нагору.
— У мою кімнату?
— Так.
— І магазин не образиться?
Він подивився на мене.
— Магазин не ображається.
— А що він робить?
— Запам’ятовує.
Від цієї відповіді мені стало не по собі.
Я взяла лампу зі столу й рушила до сходів.
Ми піднялися на другий поверх.
Там був мій невеликий житловий простір: спальня, кухня, ванна кімната й маленький балкон, з якого відкривався вид на стару частину міста. Усе було просто, але затишно. Книги стояли всюди, навіть там, де для них не було полиць. На підвіконні росли трави, які я використовувала для своїх зіль, а біля ліжка лежав товстий зошит із моїми записами.
Я зачинила двері.
— Тепер можна?
Леон кивнув.
Я сіла на край ліжка.
— Починай.
Він залишився біля дверей.
— З чого?
— З мене.
Він здивовано підняв брови.
— Що саме ти хочеш знати?
— Все, що пам’ятаєш.
Леон опустив очі.
— Це може зайняти багато часу.
— У мене весь вечір.
Він підійшов до вікна й подивився на місто.
— Ми познайомилися, коли тобі було п’ятнадцять.
Я завмерла.
— П’ятнадцять?
— Так.
— Де?
— Біля цього магазину.
— Але я жила тут.
— Ні.
Я насупилася.
— Що?
— Ти тоді не жила тут. Ти навіть не знала про магазин.
Я мовчки дивилася на нього.
— Ти прийшла сюди випадково, — продовжив він. — Принаймні так ти думала.
— І що сталося?
— Ти загубилася.
— У місті?
— У житті.
Я скривилася.
— Це звучить дуже загадково.
— Тоді я теж так думав.
Він повернувся до мене.
— Ти була зла. Тобі здавалося, що ніхто тебе не розуміє. Ти втекла з дому.
У мене перехопило подих.
— У мене не було дому.
— Ти цього не пам’ятаєш.
— У мене не було батьків.
— Були.
Я різко підвелася.
— Що?
— Ти їх не пам’ятаєш, але вони були.
Я відчула, як у грудях стає важко.
— Що з ними сталося?
Леон мовчав.
— Леоне.
— Я не знаю всього.
— Але щось знаєш.
— Так.
— Тоді скажи.
Він кілька секунд дивився на мене, а потім тихо відповів:
— Ти сама попросила магазин забрати ці спогади.
Я опустилася назад на ліжко.
— Чому?
— Бо вони завдавали тобі болю.
— А що саме сталося?
— Ти ще не готова.
Я розсердилася.
— Не вирішуй за мене, до чого я готова!
Він здригнувся, але не відступив.
— Я не вирішую. Я просто пам’ятаю, що ти сама просила не дозволяти тобі дізнатися все одразу.
— Я була дитиною.
— Ти була п’ятнадцятирічною дівчиною, яка знала, чого хоче.
— А зараз я доросла й хочу знати!
— Тоді тобі доведеться знайти відповіді самій.
Я стиснула кулаки.
— Чудово.
Я встала й підійшла до старої шафи.
— Тоді я сама знайду.
— Що саме?
— Свої спогади.
Я відчинила дверцята.
Всередині лежали коробки, старі зошити, листи й речі, які я майже ніколи не переглядала.
Я не знала чому.
Тепер знала.
Можливо, десь глибоко всередині я відчувала, що вони можуть містити щось, до чого я не готова.
Я витягнула першу коробку.
На кришці був намальований маленький срібний ключ.
Я завмерла.
— Це…
Леон підійшов ближче.
— Ти досі її зберігаєш.
— Що всередині?
— Не знаю.
— Ти не дивився?
— Ти не дозволяла.
Я відкрила коробку.
Всередині лежали фотографії.
Старі, трохи пожовклі.
На першій я була маленькою.
Мабуть, років шість.
Поруч зі мною стояла жінка з довгим світлим волоссям.
Я дивилася на неї й відчувала щось незрозуміле.
Не спогад.
Не образ.
Просто тепло.
— Це моя мама?
Леон кивнув.
Я провела пальцем по фотографії.
— Я її не пам’ятаю.
— Знаю.
На другій фотографії був чоловік.
Він тримав мене на руках.
Я дивилася в камеру й сміялася.
— Тато?
— Так.
Я сіла на підлогу.
Не знаю чому.
Просто ноги перестали тримати.
— Чому я нічого не пам’ятаю?
Леон присів поруч.
— Бо ти попросила забути.
— Але навіщо?
— Тому що втратила їх.
Я подивилася на нього.
— Вони померли?
Він не відповів.
Цього було достатньо.
Я опустила фотографію.
Дивно, але я не плакала.
Можливо, для сліз потрібні спогади.
А в мене їх не було.
Я просто сиділа на підлозі й дивилася на обличчя двох людей, яких мала любити.
І відчувала себе чужою у власному житті.
Леон мовчки сів поруч.
Через кілька хвилин я сказала:
— Розкажи мені про них.
— Твою маму звали Аделіна.
Я заплющила очі.
Ім’я прозвучало всередині мене дивно знайомо.
— Вона була дуже доброю. Завжди допомагала людям. Саме від неї тобі дістався дар.
Я розплющила очі.
— Який дар?
— Ти можеш бачити бажання людей.
Я засміялася.
— Я думала, що це просто робота.
— Ні.
Леон подивився на мене.
— Магазин не навчає тебе знаходити бажання. Він привів тебе сюди, тому що ти вже вміла це робити.
Я повільно піднялася.
— Тоді чому я нічого не пам’ятаю?
— Бо разом зі спогадами ти віддала й частину магії.
Я озирнулася на кімнату.
— А якщо я поверну спогади?
— Магія теж повернеться.
— І тоді я зможу згадати все?
— Не обов’язково.
— Чому?
— Тому що деякі речі ти забула не через магазин.
— А через що?
Леон подивився мені в очі.
— Через себе.
Я не відповіла.
Мені не сподобалася ця відповідь.
Але чомусь я відчула, що вона важлива.
Ми просиділи в моїй кімнаті майже годину.
Леон розповідав мені дрібниці.
Про те, як я любила полуничне варення й завжди крала його ложкою просто з банки.
Про те, що ненавиділа холодні ранки.
Про те, що коли нервувала, починала крутити волосся навколо пальця.
Я не помічала за собою цієї звички.
Але зараз мої пальці самі потягнулися до пасма.
Леон усміхнувся.
— Ось.
Я прибрала руку.
— Не смійся.
— Я не сміюся.
— Смієшся.
— Трохи.
Я вперше за цей вечір теж усміхнулася.
Було дивно чути про себе так багато речей від людини, яку я не пам’ятала.
І ще дивніше — відчувати, що мені приємно це чути.
— А якою я була з тобою?
Леон замовк.
— Дуже різною.
— Це не відповідь.
— Ти була впертою.
— Це я й зараз знаю.
— І доброю.
— Це теж знаю.
— І дуже сміливою.
Я подивилася на нього.
— А ти?
— Що я?
— Яким ти був зі мною?
Він усміхнувся.
— Напевно, закоханим.
Моє серце чомусь забилося швидше.
Я відвела погляд.
— А зараз?
Леон не відповів одразу.
Я вже пошкодувала, що запитала.
— А зараз, — нарешті сказав він, — я намагаюся не поспішати.
Я подивилася на нього.
— Чому?
— Бо ти не та дівчина, яку я пам’ятаю.
— Звичайно, ні.
— Ти змінилася.
— За стільки років це нормально.
— Я знаю.
Він усміхнувся.
— Тому хочу познайомитися з тобою знову.
Цього разу я нічого не відповіла.
Просто посміхнулася.
Можливо, саме цього мені й хотілося.
Не повернути стару історію.
А почати нову.
З ним.
Пізніше, коли Леон пішов спати в маленьку кімнату для гостей, я залишилася сама.
Я довго сиділа на краю ліжка й дивилася на срібний ключ.
Потім дістала його з шухляди.
Він був холодним.
На мить мені здалося, що на ньому з’явилося слабке золотисте світло.
Я піднесла ключ ближче.
На його поверхні проступили крихітні літери.
«Те, що ти забула, не означає, що цього не було».
Я завмерла.
Цих слів не було раніше.
Я була впевнена.
Перевернула ключ.
На іншому боці було вигравіювано лише одне слово.
«Сьогодні».
Я поклала ключ на долоню.
І раптом почула голос.
Не Леона.
Не свій.
Жіночий.
Дуже тихий.
— Еліано…
Я різко озирнулася.
У кімнаті нікого не було.
— Хто тут?
Тиша.
Голос почувся знову.
— Не відкривай синю пляшечку.
Я завмерла.
— Чому?
Відповіді не було.
А потім голос прошепотів:
— Бо ти забула не тільки його.
Я відчула холод у всьому тілі.
— Кого ще?
Тиша.
Я чекала.
Але голос більше не повернувся.
Тоді я помітила дещо інше.
Двері моєї кімнати були відчинені.
Хоча я точно їх зачиняла.
У коридорі було темно.
І знизу, з магазину, долинав слабкий звук.
Дзень.
Потім ще один.
Дзень.
Я повільно спустилася сходами.
У магазині горіло світло.
Хоча я його вимикала.
На підлозі лежали розкидані книжки.
Кілька пляшечок стояли не на своїх місцях.
А синя пляшечка…
Її не було.
Я підійшла до полиці.
Порожнє місце дивилося на мене темним прямокутником.
— Леоне? — покликала я.
Він одразу з’явився на сходах.
— Що сталося?
Я показала на полицю.
Він зблід.
— Де пляшечка?
— Я не знаю.
— Ти її відкривала?
— Ні.
Він швидко спустився вниз.
— Тоді де вона?
Ми почали шукати.
Під прилавком.
За полицями.
На столі.
У шафках.
Нічого.
Пляшечки не було.
Я вже хотіла сказати, що, можливо, ми просто не там шукаємо, коли почула тихий звук біля вхідних дверей.
Клац.
Ми одночасно повернулися.
Дверна ручка повільно опустилася.
Я подивилася на Леона.
Він став переді мною.
— Стій позаду.
— Хто там?
— Не знаю.
Двері відчинилися.
На порозі нікого не було.
Лише дощ.
І мокра бруківка.
Я зробила крок уперед.
На землі лежала синя пляшечка.
Ціла.
Я нахилилася й підняла її.
На етикетці, якої раніше не було, тепер проступили слова.
Я прочитала їх уголос:
— «Бажання повернути те, що ніколи не було твоїм».
Леон зблід.
— Що?
Я повернула пляшечку.
На зворотному боці з’явився ще один напис.
Цього разу написаний моїм почерком.
«Якщо ти це читаєш, значить, він уже знайшов тебе».
Я підняла очі на Леона.
— Хто?
Він дивився не на мене.
Він дивився за мою спину.
Я повільно обернулася.
На протилежному боці вулиці стояв чоловік.
Він був далеко, під ліхтарем, і я не могла розгледіти його обличчя.
Але він дивився прямо на наш магазин.
Прямо на мене.
І коли блискавка на мить освітила вулицю, я побачила в його руці такий самий срібний ключ, як у мене.
Леон тихо сказав:
— Він не повинен був нас знайти.
— Хто це?
Він узяв мене за руку.
Цього разу я не відсмикнула її.
— Людина, через яку ти забула все.
Чоловік на вулиці зробив крок уперед.
А потім зник у темряві.