Розділ 2. Те, чого не повинно бути

Я не знала, що сказати.
Стояла посеред магазину й дивилася на Леона, намагаючись знайти в його обличчі хоча б щось знайоме. Очі? Усмішка? Голос? Будь-яку дрібницю, яка могла б підтвердити, що він не просто незнайомець, який випадково знає моє ім'я.
Але чим довше я на нього дивилася, тим сильніше відчувала дивне поколювання десь під ребрами.
Наче моє тіло пам'ятало його краще за мене.
— Ти помиляєшся, — нарешті сказала я.
— Хотів би я, щоб це було так.
— Я б запам'ятала людину, яку попросила забути.
Леон сумно всміхнувся.
— Саме для цього ти й прийшла до магазину.
Я насупилася.
— Я нікуди не приходила.
— Приходила.
— Коли?
Він не відповів.
Я відчула, як починає дратуватися.
— Якщо ти знаєш про мене щось, чого не знаю я, просто скажи.
— Не можу.
— Чому?
— Бо ти сама попросила мене мовчати.
Я застигла.
Десь позаду нас тихо потріскувала лампа.
— Я попросила тебе?
— Так.
— Коли?
— Того вечора на вокзалі.
Я заплющила очі.
Перед ними одразу виникла картинка з мого сну: дощ, потяг, його рука в моїй.
Але цього разу щось було інакше.
Я побачила маленьку срібну підвіску на його шиї.
Таку саму, як та, що вже багато років лежала в шухляді мого столу.
Я різко розплющила очі.
— Покажи.
Леон не зрозумів.
— Що?
Я вказала на його шию.
— Підвіску.
Він торкнувся її пальцями, а потім зняв із шиї тонкий ланцюжок.
На ньому висів маленький срібний ключ.
Я відчула, як перехопило подих.
Такий самий ключ лежав у мене вдома.
Я була впевнена.
Не знала, звідки він у мене, не пам'ятала, коли його знайшла, але ніколи не викидала.
— У мене є такий самий, — прошепотіла я.
Леон подивився на мене.
Цього разу його здивування було справжнім.
— Ти досі його зберігаєш?
— Так.
— Чому?
Я похитала головою.
— Не знаю.
Він кілька секунд мовчав, а потім обережно поклав ключ назад на груди.
— Значить, магазин не зміг забрати все.
— Який магазин?
Він подивився на мене так, ніби відповідь була очевидною.
— Цей.
Я озирнулася.
Старі полиці, дерев'яні стіни, пляшечки, лампи, книги.
Мій магазин.
— Що ти маєш на увазі?
Леон підійшов до полиці, біля якої розбилася пляшечка. Він присів і підняв із підлоги маленький уламок скла.
На ньому ще залишалося трохи золотого світла.
— Ти думаєш, що працюєш тут.
— Я тут працюю.
— Ні, Еліано. Ти тут живеш.
Я нічого не відповіла.
— І це не одне й те саме.
Він поклав уламок на прилавок.
— Магазин не просто зберігає чужі бажання. Він зберігає те, що люди віддали йому добровільно.
— Спогади?
— Не тільки.
— Тоді що?
Леон подивився на полиці.
— Мрії. Обіцянки. Іноді — страхи. Іноді — любов.
Я відчула холод.
— Любов?
— Найцінніша річ, яку люди можуть залишити тут.
Я хотіла запитати, що саме він залишив у цьому магазині, але раптом помітила одну пляшечку на нижній полиці.
Вона була зовсім маленькою.
Темно-синьою.
І на ній не було етикетки.
Я не пам'ятала її раніше.
— Що це?
Леон різко підняв голову.
— Не чіпай.
Його голос прозвучав настільки серйозно, що я завмерла.
— Чому?
— Бо це твоє.
Я подивилася на пляшечку.
— Моє?
Він кивнув.
— Ти залишила її тут у день, коли забула мене.
Я не знала, що болить сильніше — ці слова чи те, що якась частина мене вже знала, що він говорить правду.
Я простягнула руку.
— Еліано, ні.
Але було пізно.
Мої пальці торкнулися скла.
І пляшечка засвітилася.
Цього разу я не побачила вокзалу.
Я побачила себе.
Маленьку дівчинку років десяти.
Вона сиділа на підлозі цього самого магазину, тримаючи в руках стару книжку.
Поруч сиділа молода жінка.
Я не бачила її обличчя.
Але знала, що люблю її.
— Ти колись усе забудеш, — сказала жінка.
— Що саме?
— Те, що болить.
Дівчинка кивнула.
— А хороше?
Жінка погладила її по волоссю.
— Хороше завжди знаходить дорогу назад.
Я відчула сльози на щоках.
Побачення змінилося.
Тепер мені було п'ятнадцять.
Я стояла біля магазину під дощем.
Поруч був Леон.
Молодший, усміхнений, живий.
Він щось говорив мені, але я не чула.
Потім він простягнув руку.
Я взяла її.
І засміялася.
Наступний спогад.
Я була старшою.
Ми сиділи на даху будинку й дивилися на зорі.
Леон спав, поклавши голову мені на плече.
Я дивилася на нього й усміхалася.
Потім усе змінилося.
Вокзал.
Дощ.
Сльози.
— Я не можу піти з тобою, — сказала я.
— Тоді я залишуся.
— Не можна.
— Чому?
Я дивилася на нього крізь сльози.
— Бо якщо ти залишишся, вони знайдуть тебе.
— Хто?
Я не відповіла.
Лише стиснула його руку.
— Пообіцяй мені, що коли я тебе забуду, ти не намагатимешся повернутися.
Леон похитав головою.
— Не можу цього обіцяти.
— Тоді я змушу тебе.
Я побачила, як він заплакав.
І вперше зрозуміла, що ніколи не бачила Леона таким.
Потім я сказала:
— Магазин забере тебе з моєї пам'яті.
— А тебе?
— І мене.
— Еліано…
— Якщо ми колись зустрінемося знову, нехай це буде так, ніби ми незнайомці.
Спогад зник.
Я відкрила очі.
Леон стояв переді мною.
— Тепер ти згадала?
Я витерла сльози.
— Не все.
Він кивнув.
— Значить, магазин ще не готовий тобі все повернути.
— Чому?
Леон подивився на синю пляшечку.
— Бо деякі спогади він не віддає просто так.
— Що йому потрібно?
Він підняв на мене очі.
— Твоє бажання.
Я мовчала.
— Яке?
Леон підійшов ближче.
— Ти повинна сама згадати, чого хотіла тоді.
Я подивилася на пляшечку.

— А якщо я не згадаю?
Леон усміхнувся.
Цього разу зовсім трохи.
— Тоді нам доведеться почати все спочатку.
— Що саме?
Він простягнув мені руку.
— Знайомство.
Я дивилася на його долоню кілька секунд.
А потім, сама не розуміючи чому, поклала свою руку в його.
І в ту мить десь на верхній полиці знову дзенькнула пляшечка.
Наче магазин був задоволений моїм вибором.