Розділ 1. Магазин, якого немає

Я не пам'ятаю дня, коли вперше побачила цей магазин.
Звучить дивно, знаю. Людина зазвичай пам'ятає, як отримала свою першу роботу, де познайомилася з найкращим другом або в який момент уперше зрозуміла, чим хоче займатися в житті. Я ж не могла пригадати навіть того, як опинилася за прилавком маленького магазину в кінці Староміської вулиці.
Мені було двадцять два, коли я вперше серйозно спробувала згадати своє минуле. До того моменту мене це майже не турбувало. У мене був дім над магазином, робота, кілька знайомих у місті й навіть кіт, який приходив щовечора, сідав біля задніх дверей і поводився так, ніби саме він був справжнім господарем цього місця.
Здавалося, у мене було звичайне життя.
Якби не одна маленька деталь.
Я не пам'ятала свого дитинства.
Зовсім.
Не те щоб спогади були нечіткими або уривчастими. Їх просто не існувало. Я не могла згадати обличчя батьків, не знала, де народилася, не пам'ятала першої школи чи першої подруги. Не знала, якою була моєю улюбленою іграшкою і чи боялася темряви.
І найстрашніше — мене це ніколи особливо не лякало.
Наче хтось обережно стер ці роки з моєї пам'яті, залишивши після себе лише чистий аркуш.
Коли я одного разу запитала про це стару пані Міріель, яка жила через дві вулиці від магазину, вона лише дивно на мене подивилася.
— Ти завжди була тут, Еліано.
— Завжди?
— Принаймні стільки, скільки я тебе пам'ятаю.
Я тоді засміялася, вирішивши, що вона просто жартує. Але Міріель не усміхнулася.
— Не намагайся згадати те, що тобі не залишили, — сказала вона.
Я не зрозуміла її слів.
А вона більше нічого не пояснила.
Магазин теж був дивним.
Його не було на жодній карті міста. Я перевіряла. Навіть старі карти, які знаходила в міській бібліотеці, показували Староміську вулицю, але на місці магазину стояла звичайна будівля без назви.
Та для мене він існував.
Щоранку я відчиняла темно-коричневі дерев'яні двері, перевертала табличку на «Відчинено» і чекала на людей, які рано чи пізно приходили сюди.
Саме так я прожила останні кілька років.
Мене звали Еліана, мені було двадцять два, я жила над дивним магазином і допомагала людям знаходити те, що вони колись втратили.
Тільки це були не гроші, прикраси чи листи.
Це були бажання.

_____________________________________________________

Того ранку дощ почався ще до світанку.
Я прокинулася від тихого стукоту крапель по вікну й довго лежала в ліжку, слухаючи, як місто поступово прокидається. З вулиці долинали перші кроки перехожих, десь далеко проїхала карета, а потім задзвонив дзвін на старій міській вежі.
Я натягнула светр, зібрала волосся й спустилася сходами вниз.
У магазині було темно й прохолодно. Тут завжди пахло сухими травами, старим деревом, воском і чимось солодким, чого я ніколи не могла визначити. На полицях стояли сотні маленьких пляшечок, коробочок, конвертів і дивних речей, призначення яких я іноді навіть сама не знала.
Я запалила першу лампу.
Потім другу.
Третю.
Тепле золотисте світло розлилося між полицями, оживляючи маленькі скляні флакони.
У деяких із них плавали золоті іскри. В інших світилися крихітні блакитні вогники. Десь усередині клубочився рожевий туман, а в одній пляшечці постійно кружляли маленькі паперові метелики.
Я взяла ганчірку й почала протирати прилавок.
— Доброго ранку, — сказала я.
З верхньої полиці почувся тихий дзвін.
Я підняла голову.
— І тобі доброго.
Не дивуйтеся. У моєму магазині речі часто поводилися так, наче розуміли, що відбувається навколо.
Деякі пляшечки дзвеніли, коли до магазину заходила людина з особливо сильним бажанням. Інколи старі книги самі перегортали сторінки. А одного разу маленька срібна скринька втекла від мене під шафу, бо, як я підозрювала, їй не сподобався мій настрій.
Я давно перестала дивуватися.
Зрештою, якщо працюєш у магазині забутих бажань, доводиться звикати до дивних речей.
Я підійшла до полиці біля вікна й перевірила етикетки.
«Навчитися грати на піаніно».
«Побачити море ще раз».
«Сказати правду».
«Пробачити».
«Повернутися додому».
Я затримала пальці на останній пляшечці.
«Повернутися додому».
Чомусь саме це бажання завжди викликало в мені дивне відчуття.
Можливо, тому, що я сама не знала, де мій дім.
Я поставила пляшечку на місце й відступила.
— Не сьогодні.
Я не знала, кому саме це сказала — собі чи бажанню всередині скла.
До обіду магазин залишався порожнім.
Таке траплялося часто. Люди не могли просто вирішити зайти сюди. Магазин сам обирав, кому показатися. Для більшості мешканців міста на його місці була стара цегляна стіна, а іноді — порожній провулок.
Але ті, хто справді потребував того, що тут зберігалося, завжди знаходили двері.
Я саме читала стару книгу біля вікна, коли над дверима пролунав дзвіночок.
Я підняла голову.
— Вітаю.
До магазину зайшла молода жінка. Вона була вся мокра від дощу й міцно стискала в руках старий лист.
Я усміхнулася.
— Ви щось шукаєте?
Жінка подивилася на мене й ледве стримала сльози.
— Я… не знаю.
Я вийшла з-за прилавка.
— Тоді, можливо, вам потрібно не знайти щось, а згадати.
Вона кивнула.
Через двадцять хвилин жінка вийшла з магазину з маленькою скляною пляшечкою. Усередині неї світилася тепла золота іскра.
Я не знала, яке саме бажання вона отримала.
Мені ніколи не можна було питати.
Це було одне з правил магазину.
Не запитуй людину, про що вона мріяла.
Не намагайся змусити бажання здійснитися.
І ніколи не відкривай пляшечку, яка належить тобі.
Третє правило завжди здавалося мені дивним.
Особливо тому, що я не знала, чи є в мене власне бажання.
До вечора прийшло ще кілька людей.
Старий чоловік шукав сміливість попросити вибачення у доньки.
Маленька дівчинка знайшла в магазині бажання своєї матері — колись вона мріяла знову танцювати.
Хлопець років сімнадцяти прийшов по бажання стати художником, яке втратив після того, як хтось сказав йому, що з мистецтва не проживеш.
Я допомагала їм.
Як завжди.
А потім настав вечір.
Дощ не припинявся.
Я зачинила вхідні двері, перевернула табличку й почала прибирати.
Саме тоді одна з пляшечок на верхній полиці раптом почала світитися.
Я завмерла.
Такого ще ніколи не було.
Світло всередині неї ставало дедалі яскравішим.
Я підійшла ближче.
На етикетці не було написано жодного слова.
Лише одна дата.
Сьогодні.
— Що ти таке? — прошепотіла я.
Пляшечка здригнулася.
А потім над дверима пролунав дзвіночок.
Я різко обернулася.
Хтось зайшов.
Цього разу це був чоловік.
Молодий.
Можливо, трохи старший за мене.
Темне волосся, мокре від дощу, довге чорне пальто й незнайомий погляд, від якого мені чомусь стало неспокійно.
Він зачинив за собою двері й кілька секунд просто стояв посеред магазину.
Його погляд ковзнув полицями, пляшечками, старими книгами.
А потім зупинився на мені.
Я відчула дивний холод у грудях.
Не страх.
Щось інше.
Відчуття, ніби я вже бачила цю людину.
Давно.
Настільки давно, що моя пам'ять не могла дотягнутися до того моменту.
— Ви Еліана? — запитав він.
Я кивнула.
— Так.
Він повільно підійшов до прилавка.
— Мені сказали, що тут можна знайти забуте бажання.
— Можна, — відповіла я. — Якщо воно справді ваше.
Він усміхнувся, але в його усмішці не було радості.
— У цьому й проблема.
— Яка?
Він опустив погляд.
— Я не пам'ятаю, чого бажав.
Я перестала усміхатися.
— Не пам'ятаєте?
— Ні.
— Але пам'ятаєте, що у вас було бажання?
— Так.
— Звідки?
Він підняв на мене очі.
— Ви мені снилися.
Моє серце пропустило удар.
Я хотіла щось відповісти, але не змогла.
Він продовжив:
— Щоночі протягом останніх кількох місяців я бачив один і той самий сон. У ньому була дівчина. Вона стояла на вокзалі під дощем і тримала мене за руку.
Я відчула, як пальці самі стиснулися.
— І що далі?
— Я не знаю. Щоразу прокидаюся саме перед тим, як вона щось говорить.
Він замовк.
Потім тихо додав:
— Але сьогодні вранці я прокинувся з вашим ім'ям у голові.
У магазині стало моторошно тихо.
Я подивилася на нього.
— Як вас звати?
Він кілька секунд мовчав.
— Леон.
Це ім'я відгукнулося в мені болем.
Я не знала чому.
Просто відчула.
Наче десь усередині мене відчинилися двері, за якими ховалося щось дуже давнє.
Я зробила крок назад.
І в ту саму мить пляшечка на верхній полиці впала.
Вона розбилася об дерев'яну підлогу.
Золотисте світло вирвалося назовні.
Яскраве.
Тепле.
Майже живе.
Воно піднялося в повітря, закрутилося навколо мене, а потім торкнулося руки Леона.
І світ зник.
Я побачила вокзал.
Дощ.
Сіре небо.
Людей, які кудись поспішали.
Я стояла навпроти Леона, але він був молодшим.
Ми трималися за руки.
Я плакала.
— Ти обіцяв, що повернешся, — почула я свій голос.
— Я повернуся.
— А якщо я тебе забуду?
Він стиснув мою руку.
— Тоді я змушу тебе згадати.
Я похитала головою крізь сльози.
— Ні.
— Еліано…
— Якщо я колись тебе забуду, — прошепотіла я, — не нагадуй мені про нас.
Він дивився на мене так, ніби не розумів.
А я сказала слова, від яких навіть уві сні мені стало боляче:
— Я сама попросила магазин забрати тебе з моєї пам'яті.
Я різко розплющила очі.
Повітря не вистачало.
Я стояла посеред магазину, спираючись руками на прилавок.
Переді мною був Леон.
Він був блідий.
Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що щойно побачила.
— Звідки… — мій голос затремтів. — Звідки я тебе знаю?
Леон не відповів одразу.
Він лише дивився на мене.
Так, ніби нарешті знайшов те, що шукав.
А потім сказав:
— Ти справді мене забула.
Я похитала головою.
— Я ніколи тебе не бачила.
— Бачила.
— Ні.
— Еліано, ми зустрічалися не сьогодні.
Він зробив крок до мене.
— І ти не просто мене забула.
Я завмерла.
— Що тоді?
Леон подивився на розбите скло біля моїх ніг.
— Ти попросила забути мене.
За вікном гримнув грім.
А десь у глибині магазину одна за одною почали дзвеніти всі пляшечки.
Наче вони теж згадали.