Погляди що не згасли

Минув тиждень. Аліна не могла думати ні про що інше. Уроки проходили повз, люди - тінями, а в голові - його погляд, той момент біля каси, і... "Це знак", як він сказав.

Вона щодня навідувалась у той самий магазин. Інколи просто купувала жуйку, і.нколи - чай, інколи робила вигляд, що випадково проходить повз. Але Артема не було.

- Ти його виглядала, - Жартувала Лєра. - Може, це був актор з реклами шоколаду?

- Ні, -твердо відповіла Аліна. - Це був він. Я впевнена.

У шкільному коридорі висіла новина: "Випусники минулих років запрошуються на День відкритих дверей". І тут в неї щось клануло.

У суботу школа була як з дитинства - знайома, з запахом книжок, старої фарби та мрій. Аліна допомагала вчителям, ходила коридорами, заглядала в кабінети, робила вигляд, що просто " тут працює".

і ось... за старими дверима актової зали, серед сміху, розмов і привітань, вона побачила його. Він стояв біля стенду зі спогадами, розглядав фото- на одному з них була вона. З мікрофоном, на сені.

Він обернувся, ніби відчув. Погляди зустрілись.

І цьому разу ніхто не відвів очей.

- Привіт, - сказала вона, і голос трохи тремтів.

- Привіт, - усміхнувся він. - Ати досі любиш яблучні йогурти?

Вони обоє розсміялись. Напруга зникла, залишивши тепло, Він зробив крок до неї, Вона - до нього.

- Я теж пам'ятаю. І школу, і тебе на сені. Але не наважувався...

- А я завжди думала, що ми - з різних світів.

- Може, просто з різних орбіт одного Всесвіту?

І  в цю мить, серед дитячих малюнків і старих парт, все знову зупинилось - як толі, біля каси. Тільки тепер вони  стояли поруч. Не мовчали. І не відводили погляди.