Магазин

Люди… Вони всі такі різні. І я це зараз не про зовнішність. Кожна людина робить так, як вважає за правильне. Але проблема у тому, що у кожної людини своє "правильне". Саме тому люди такі різні… Кожен по-різному відчуває, те що для одних щастя - для інших гріх. Усі ці розмови про добро і зло так стомлюють… Але хіба можна назвати людину злою? І ще коли я була малою, я пробувала зрозуміти по обличчю яка ця людини: хороша чи погана. Тоді мені майже всі здавались хорошими. Я бачила багатьох людей за своє життя, бачила як люди мінялись, але насправді це не вони мінялись, а їх вчинки. Хоча деякі вчинки не мають виправдання…

 У моїй пам'яті закарбувались ще з дитинства декілька людей, які не мають права на пробачення. Ці люди робили дуже погані речі навіть не задумуючись про наслідки. Але можливо їх і гризла совість, не можу сказати, бо не знаю, але у їхній поведінці не було ні жалю, ні людяності…

 Не було такого дня, щоб я не згадувала той осінній день. Була я тоді ще зовсім малою. 10 років, це вже не зовсім маленька, але я не багато пам'ятаю з того, як жила до того. Здається саме тоді я подорослішала. Ну в мене не було вибору...

 16 вересня. Субота. Тоді була хороша погода і дуже навіть тепла для осені. Але попри неосіннє тепло моя мама вважала, що мені необхідно придбати тепліше взуття. Ми з нею лише місяць тому переїхали у це місто. Я перейшла до середньої школи і все було для мене абсолютно новим і не таким, як раніше…

 Місто було нам зовсім не знайоме. Ми довго гуляли ним. Воно було дуже сумним і... порожнім. Воно складалося з магазинів і багатоповерхівок і тільки парк у центрі міста мені сподобався. А люди були наче сірими, з кам'яним напруженим обличчям вони спішили кудись далеко і зникали за старими будівлями… 

 Я дуже здивувалась, коли побачила яскраву клумбу. Я захопилася нею і навіть не помітила що мами немає… Але чомусь мені зовсім не було страшно. Я оглядувалась у різні сторони у надії що зараз побачу маму, але мабуть вона також не помітила що я не йду позаду…

 Не знаю скільки часу я стояла там біля клумби. Але точно не довго, бо мою увагу привабив магазин, який був за поворотом. Не знаю навіщо, але я пішла туди. Хоча було б краще, якби не йшла... 

 Магазин вирізнявся з-поміж інших лише незвичайно великими вікнами. По праву сторону стояла дошка оголошень, а по праву - маленька коричнева лавка і невелика недоглянута клумба. На вітрині було багато красивого і мабуть дорогого одягу. Раптом на вітрині з'явився ще один манекен. Його туди поставила жінка. Здається, вона була чимось не задоволена. На ній був тьмяно коричневий костюм і високі підбори. Її зачіска була якась сувора, волосся коротке і чорне, як у нашої вчительки математики. Здавалось ніби волосся прилипло до шкіри... Вона невдолено розмовляла по телефоні. Я не змогла розчути це бурботіння, тому підійшла ближче і сіла на лавку біля магазину. Жінка намагалася покласти манекен на вітрину, проте в руці вона тримала телефон, а однією рукою робити це було незручно. Манекен впав. Жінка голосно викрикнула слово, яке я до цього не чула, це було так зване "погане слово"... Вона знервовано попрощалась і пообіцяла передзвонити пізніше. І бурмочучи щось собі під ніс підняла манекен.

 Листя було ще зеленим... Біля клумби було декілька метеликів, але вони були якимись в'ялими, так ніби вони розучилися танцювати… Я не знала куди йти і тому просто сиділа на лавці.

 У магазин зайшла дівчина, мабуть студентка. Вони з дамою в костюмі почали сваритись... Із сварки я зрозуміла, що та дівчина була там продавцем, яка чомусь запізнилась на роботу, тому її звільнили. Можливо у тієї дівчини була причина запізнитись, але їй навіть не дозволили все пояснити. Проте, здається, її це не дуже засмутило, вона швидко подалася до виходу. Чомусь мені стало її шкода…

 Коли студентка виходила з магазину, то зіштовхнулась з іншою дівчиною, яка заходила. Через це декілька манекенів, як доміно упали і зачепили стійку з одягом. Та впала і з тріском розламалась… Половина магазину буквально була розгромлена: манекени разом з дорогим одягом валялися на землі, повсюди були розкидані кусочки скла і вішаки… Колишня робітниця магазину поспішила втекти. А інша дівчина завмерши стояла не знаючи що їй робити. 

 Я завжди дивлюся на обличчя людини, щоб спробувати зрозуміти яка ця людина, часто у мене виходило, але не завжди. Мені здавалось, що дівчина, яку звільнили, була дуже хорошою, але вона втекла від відповідальності й звалила всю вину на іншу дівчину, тому відтоді я остаточно припинила "судити" людей за обличчям. 

 Хоча інша дівчина також була дуже красивою. Її руде волосся разом з веснянками робило її обличчя дитячим, гадаю, вона була старшокласницею, але косметика робила її значно старшою. Вона була низькою на зріст і одягнена скромно, але зі смаком. 

 Не пройшло і миті як ні звідки з'явилась дама з прилизаним волоссям. Вона поглянула на беспорядок, як вчителька на неслухняного учня, і з підозрою оглянула дівчину. Студентка вже встигла сховатись за поворотом, тому винуватиця була лише одна. Дама відразу напала на неї з претензіями. Здається, річ йшла про гроші. Важко бути добрим коли світ крутиться навколо грошей… Дівчина взяла телефон і вагаючись комусь подзвонила, після не довгої розмови вона тихо щось сказала дамі. Та важко видихнула і ще раз, окотре, оглянула беспорядок…

 Через деякий час у магазин зайшов чоловік. Він здавався дуже сердитим. Чомусь по шкірі пройшли мурашки, коли я глянула на нього… Йому було десь років з 40. Його волосся було сивим, а по обличчю вже починали збиратись зморшки. Проте не це мене в ньому лякало, а його погляд. Пам'ятаю колись я бачила мультик, де у чоловіка були лазерні промені з очей, які могли розрізати що завгодно. Тоді мені здалось, що у цього чоловіка також були такі лазери, тільки невидимі… Чоловік відразу підійшов до дівчини. Мабуть він був її батьком. Він почав голосно сваритись з нею, кричав багато образливих речей, казав що вона позорить його і що вона нічого не достойна невдаха та ще багато чого, але лише зараз я розумію наскільки всі ці слова були для неї жахливими… Та найбільше мені запам'яталась його фраза про те, що було б краще, якби вона взагалі не народжувалась… Весь цей час він міцно тримав її за руку, а потім ударив по обличчю… по веснянках… із носа полилася кров та її було не так багато як сліз. Дівчина винувато дивилась на підлогу. Вона не наважувалась дивитись йому в очі. Вона тільки тихо простогнала "вибач". Чомусь я зрозуміла за що вона вибачилась. Може за безпорядок? А може вона вибачилась за те що народилась? Мені хотілось просто втекти звідки… Але я продовжила спостерігати.