Розділ 7

"Славное море — священный Байкал,
Славный корабль — омулёвая бочка.
Эй, Баргузин, пошевеливай вал,
Молодцу плыть недалёчко."

(одна з пісень, яку наспівувала моя бабуся, роблячи паперові квіти для вінків)

Два матроси, ліниво перемовляючись, неквапливо загрібали кожен своїм веслом, поки ми не залишили обкладені каменем береги річки в місті. Потім вони наставили вітрило, і справа пішла жвавіше. Вітер був легким та майже попутним, тому один із них став до стерна на кормі. Річка лише трохи вилася, без різких поворотів. Вона прямувала до плато, а потім розвернулася і полинула майже на схід, у бік моря.

Господар цієї шаланди та вантажу повідомив мені: лише коли прямуєш проти течії, доводиться наймати веслярів, а за течією можна й заощадити. Втім, він був не дуже говірким чолов’ягою, і я вирішив не заважати йому сидіти на носі човна та дивитися вперед.

— А де починається річка? — запитав я одного з знудьгованих матросів, який, поставивши ногу на борт, задумливо спльовував у воду, демонструючи філософський склад розуму.

Він подивився крізь мене і, сплюнувши вчергове та помилувавшись колами, що розходилися від плювка, відповів:

— Кажуть, вона бере початок зі струмка, який стікає з гір, там, біля тієї сірої межі, що коливається.

— А ти був біля "межі"?

— Був. Але коли стоїш біля неї, стає моторошно. Особливо коли вона раптом присувається до тебе на десяток кроків, ніби жива, і хоче проковтнути тебе.

— А ця межа є і в морі?

— Є, але біля неї крутяться вири, а течії та вітер зовсім непередбачувані, тож, ледве її запримітивши, всі одразу повертають назад.

— А коли вона ось так присувається, а потім відступає, вона і землю із собою забирає?

— Ні, але трава там не росте, — відповів мені веслувальник і знову сплюнув у воду.

До плювка кинулися дрібні рибки, виблискуючи срібними боками. Можливо, матрос милувався не колами, а рибками. На цьому я закінчив розпитування й пішов на узвишшя на кормі. Звідси, навіть сидячи, можна було бачити далеко. Це, напевно, справді страшно. А раптом ця межа невідворотно рушить усередину, скорочуючи цей світ і поглинаючи все на своєму шляху? Що її тримає? Я влігся на бік, підперши голову, і поринув у роздуми.

Лоренцо якось підійшов до мене, коли я, за звичаєм заглибившись у думки, пив чай з оладками. Я позирав на відвідувачів, вираховуючи, хто міг бути четвертим у групі пожежників, які напали на графа. Як на гріх, у Лоренцо з'являлися лише троє. Схоже, у цій таверні мені не судилося щось дізнатися про четвертого, дарма я просиджував місце. Тієї миті Лоренцо ляснув мене по плечу так, що я з несподіванки ледь не зірвався зі стільця, і, нахилившись, запитав, задушевно обійнявши:

— Про що ти весь час розмірковуєш, Френсісе? Дивлячись на тебе, здається, що всі скорботи світу лежать на твоїх плечах і лише від тебе залежить — зійде завтра сонце чи ні.

— Та ось думаю, чому немає легенд про той кокон, у який загорнутий наш світ?

— Ти про сіру межу світу? Чому ж немає легенд, — тихо промовив він, озираючись, як досвідчений змовник, — Є! Ще й які!

— Не розповіси? Чи мені треба дружити з тобою сто один рік, перш ніж ти зможеш розкрити мені цю страшну таємницю?

— Та немає там ніякої таємниці, все як зазвичай. Два сильні маги не поділили владу, і дійшло до бійки всесвітнього масштабу. Ім'я мага, який протистояв Мериліну, забулося через заборону його вимовляти...

— Чи не Волдеморт часом? — усміхнувся я.

— Я не знаю. Знаю лише, що Мерилін...

— Схоже на Мерліна, який чаклував при дворі короля Артура, — знову перебив його я.

— І довго ти мене ще перебиватимеш? Чи тобі вже не цікаво, як виникла межа нашого світу?

— Вибач, Лоренцо. Я не хотів тебе образити.

— Вибачення прийнято, — серйозно відповів він і продовжив. — Так ось, Мерилін розтягнув захисний чарівний купол, наскільки у нього вистачило магічної сили. За межами захисту відбувалося щось жахливе. Кажуть, що перший тиждень з-під сірої захисної стіни, зведеної Мериліном, текла по землі кров, і земля біля цього бар'єра була нею просякнута. Крові було багато, і було дивно, що її потоки не припинялися — звідкись били свіжі струмені й текли під укіс з-під сірої пелени. Це було там, де стояло напоготові вороже військо.

— Ну, а коли минув час, чому цей маг не зняв захист?

— Кажуть, він витратив надто багато сил на створення цієї стіни й помер за два дні від виснаження. Заснув і не прокинувся. З того часу вже ніхто не бачив зірок. Його учні й послідовники намагалися прорубати двері в цій стіні, але знаєш, те, що вигадав один геній, часом не під силу іншим. Так мені казала матуся. Після того чимало людей намагалося піти за цей бар'єр, з-за якого нічого не долинало. Адже в людей там залишилися домівки, рідні та близькі. Звідти не було жодних звісток, і згодом спроби потрапити за магічну огорожу припинилися. Моя мама казала, що ще її бабуся розповідала, як один коваль з війська Мериліна дуже тужив за дружиною та дітьми, які залишилися за непроникною стіною. Одного разу, попри вмовляння товаришів, він пішов просто в стіну, і перед тим, як вона його поглинула, обернувся й, усміхаючись, гукнув: "Вона м'яка!"

— Ось як! — тільки й мовив я і відпив уже трохи охололий чай.

А я якраз думав, як би розпитати Люка про легенди створення цього світу, а тут так вдало поговорив із Лоренцо. Навіть рудий Юзеф висував геть убогі припущення, хоча й він згадував чаклуна Мериліна. Тема сірої стіни була табу в цьому світі, і лише від Лоренцо я почув таку розгорнуту версію давніх подій. Можливо, тут не любили говорити про таке ще й тому, що за загальною згодою не терпіли магів і мешканців магічних островів. Це було дивно. З одного боку, магія нікого не дивувала, з іншого — магів цуралися й плювали їм услід. Варто було б обговорити це з обізнаними людьми, але навіть Юзеф не захотів про це балакати — ще й озирався, ніби нас могли підслухати ті самі маги.