Розділ 6

Кажуть, що у "місцях сили" відкриваються портали в інші світи, але виявити їх дано не кожному, а лише обраним.

(знайома ворожка)

Я прокинувся рано-вранці й позирнув на наручний годинник. Він показував шосту десять. Повалятися чи що до сніданку? Прислухався до звуків. Тихо. Мабуть, піду до "саду каменів", — подумав я про галявину з камінням, — потренуюся до сніданку, а потім завітаю у бібліотеку.

Там читати — не перечитати за ці три непомітно минулі для Юзефа роки. І, мабуть, треба особливо ретельно переглянути некрологи, звертаючи увагу на відомі у цьому світі імена та прізвища. Особливо, якщо смерть була раптовою чи загадковою. Потім поєднаю ці прізвища рисками певного кольору, щоб простежити зв’язки між ними.

У мене склалося враження під час перегляду заголовків газет трирічної давнини, що це вісті з незримого фронту. "Граф виступив із різкою заявою", "Крило прихильників змін його підтримало", "Барон заявив про збройну спробу перевороту, коментуючи напад на нього". І це при тому, що уряду як такого в цьому світі просто немає, і всі ці баталії відбувалися у "Великому зібранні".

Так називалася незграбна будівля, куди навідувалися забезпечені громадяни. Вони часом збиралися там для укладання угоди або просто обмінятися новинами, попити чаю. Своєрідний клуб за інтересами для небідних людей чи біржа в зародковому стані.

Коротше, треба купити пачку паперу та кілька ручок. Я розмірковував і одночасно вмивався, голився, зав’язував шнурки на кросівках. Вийшов за п’ятнадцять хвилин до сьомої. Саме те, годинку потренуюся. Коли я прийшов на галявину, то з певною прикрістю зазначив, що місце вже зайняте. Тримаючи в руці букетик квітів, галявиною блукала донька господаря.

— Не думав, що зустріну тут когось так рано. Доброго ранку, — привітав я її.

Вона усміхнулася і попрямувала до мене.

— А ви теж знайшли це місце?

— Так, дивний ландшафтний дизайн. Трава низенька, наче її спеціально скошують, і це каміння. Я назвав це місце "сад каменів".

— Як поетично. Самі придумали?

— Ні, це, здається, з японської культури.

— Я так і знала, що ви звідкись здалеку! Це помітно по ваших незвичних словах та акценту, — захоплено склала вона долоньки разом. — Ви надовго до нас? Чула від татка, що ви заплатили за чотири місяці. Він вихвалявся золотою монеткою.

— Поки що не знаю, чи надовго. Життя покаже.

— Як, мабуть, добре нічого не планувати і не прораховувати, а просто жити, — сказала вона й задумливо подивилася в небо. — Тато вічно все прораховує! — пояснила вона одразу свої слова.

— А мама вже давно втомилася від цього, — додав я в унісон.

— Що, так помітно?

— Мені здалося, що у неї втомлені очі, в яких усе ще жевріє іскорка інтересу до життя. Її очі ще не згасли.

— Звичайно, не згасли! Що ви таке кажете! Вона дуже любить поратися у своєму садочку, доглядати квіти і взагалі... — невизначено, якось розгублено і без ентузіазму закінчила вона свою тираду.

Дівчина явно була схильна до швидких змін настрою. Але говорить правильно і грамотно. Вона переключилася на мене.

— Вас звуть Френсіс? — трохи нахиливши голову, зазирнула вона мені в обличчя.

— Так. Але ваше ім’я мені лишилося невідомим. Батько, мабуть, ревнує вас до всіх осіб чоловічої статі.

— Є трохи, — усміхнулася вона. — Він жахливий власник, але добрий!

Я згадав, як той штовхнув черевиком каліку.

— Ага, — погодився я і подумав: — а міг би й віддубасити Люка, якби був злий, а потім наздогнати і віддубасити ще раз! Ну, або дрючком вперещити по схиленій спині інваліда. Теж своєрідний спосіб прояву доброти. А відгамселивши Люка, повернувся б із доброю посмішкою і знову сів на ґанок, щоб набити люльку свіжою порцією тютюну.

— Жанна, — простягла вона мені свою вузьку долоньку, переклавши квіти в ліву руку.

Долоня її була злегка вологою, як у дітей, які щільно стискають щось у руці, шкіра ніжною як на самих долонях, так і на зовнішній стороні видовженої кисті руки. "Романтична чистота і непорочність до дурості", — промайнуло в мене відчуття від її дотику.

— А не знаєте, хто натягав сюди цього каміння? — щоб відволіктися від своїх вражень щодо неї, запитав я її і заклав руки за спину, ще відчуваючи швидкоплинне легке потискання на своїх пальцях.

— А-а! Це Жюльєн! Дивний був чудик, а потім раптово зник, і тут за отим пагорбом стоїть його маленький занедбаний будинок. Але туди якось моторошно ходити. Раптом там мешкають страшні монстри чи злі привиди! Казали, що там бачили дивне блакитне світло вночі!

Смішно таке чути від цієї дівчини, адже в цьому світі магія — буденне явище.

— Хто ж насмілився ходити в таке моторошне місце серед ночі? Хтось же побачив те дивне синє сяйво? — усміхнувся я.

— Роберта!

— Хто?

— Ну, наша служниця, Роберта. Та, що готує їжу та прибирає в будинку. Вона проходила недалеко від халупи Жюльєна, коли заблукала в лісі. Гриби шукала, ось і заблукала, і тому повернулася лише після дев’ятої вечора.

— А ви не допомагаєте їй у прибиранні та на кухні?

— Мама прибирає у наших кімнатах та допомагає Роберті готувати. А тато, мабуть, уже повернувся зі свіжими запасами з ринку. Він теж робить багато роботи по дому. Сьогодні він обіцяв купити риби з далекого моря. Тож на вечерю буде по шматочку риби!

Вона так захопливо це сказала. Полюбляє рибу?

— А ви не були біля моря? — запитав я.

— Ні, ніколи, але дуже б хотілося!

— Море дивовижне. Я коли вперше побачив море, був вражений сміливістю людей, які хоробро йшли в морську далечінь на хистких кораблях. Це незабутньо! До речі, а навіщо цей чудик на ім’я Жюльєн натягав сюди каміння?

— Я не знаю. Він же був чудик, і казав мені, що тут "місце сили". Він говорив, що колись накопичить магії і ширятиме над трьома кругляками, які стоять по центру галявини. А решта каменів обертатиметься в повітрі навколо нього! — заплескала в дитячому захваті вона в долоні, підстрибуючи, як м’ячик. — Але насправді не міг підняти навіть найдрібнішого каменя!