Розділ 4

Інформація сама по собі — не сила, інакше наймогутнішими людьми на світі були б бібліотекарі.

Брюс Стерлінг

Ця "бібліотека", як я охрестив заклад господаря друкованого слова, була, мабуть, захищена краще за крамницю зброяра. Металеві жалюзі та віконниці на вікнах, ґрати зсередини та ззовні у поєднанні з міцними стінами, складеними з кам'яних блоків. Що цей бібліотекар там так ретельно охороняв? Чи просто купив такий будинок? Я увійшов усередину, і пролунав дзвінок — звичайний електричний потрійний "дін-дон". Я очманів від подиву!

На столі перед рудим хлопцем стояв великий плаский монітор! Неподалік громадилися потужний ксерокс і ще щось велике — як я зрозумів, здатне друкувати у двадцять четвертому або навіть більшому форматі. На столі біля монітора лежало кілька пристроїв, в одному з яких я впізнав графічний планшет для малювання. А звідки він брав папір для друку? Теж доправляли сюди із зовнішнього світу? Тоді йому слід було мати спритного помічника, який пхав би в діру порталу посилку за посилкою! І чи всі посилки доходили?

Біля тієї стели на горі, яка виплюнула те, що від мене залишилося після переміщення, треба побудувати пошту! І приймати замовлення на доставку сюди всіляких... Хоча стій! Тут же електрики немає! Пральні машини, пилососи, блендери та мікрохвильові печі не працюватимуть. Крім того, не факт, що хтось, крім Пе та покійного графа, знав про властивості цього кам'яного переміщувача.

І навіть якщо той камінь сам не створював перехід в інший вимір, то принаймні був якоюсь точкою на мапі координат магічних порталів. Очевидно, й інші портали тут були, і знали про них та місця їхнього розташування далеко не всі. Інакше тут було б не проштовхнутися від туристів. А до речі, відсутність електричної розетки — це непоганий фільтр від блогерів. Вони б тут бігали як навіжені та робили селфі!

— І довго ви мовчатимете? — промовив хлопець із ластовинням та в круглих окулярах, на які звисав рудий чубчик.

У нього не було заростей під носом, і я вже визначив відмінну рису образу прогресивної людини цього світу — без вусів!

— Чорт забирай! Не сподівався у цьому бронзовому віці побачити пристойний комп'ютер і всю цю купу техніки! — обвів я руками навколо себе.

Хлопець усміхнувся. Може, йому й було більше років, ніж мені, але його худорлявість і хлопчачий чубчик не дозволяли точніше вгадати вік. І ще! Він усміхнувся моєму жарту про бронзовий вік! У них він тут теж був чи він знає історію зовнішнього світу? А-а! Що я кажу! Комп'ютери та інша техніка точно з моєї планети. Навряд чи компанія "Hewlett-Packard" має тут свою філію, — скоса глянувши на принтер, подумав я.

Зовсім не сподівався зустріти тут людину з двадцять першого століття. Нарешті нормальний хлопець, із яким можна просто поспілкуватися та обговорити нову гру чи аніме. Я мимоволі відчув прихильність до нього, а тому засипав його запитаннями, почавши, втім, обережно — з банкіра.

— Знаєте, я мав тривалу розмову з Гаспаром, і він наполегливо радив мені зайти до вас. Що я негайно і зробив! — мовив я і очікувально замовк.

Тепер варто було й господареві закладу щось сказати.

— А електрику самі виробляєте? І яким чином? — знову не втерпів я.

Хлопець відкинувся на спинку обертового крісла і, спираючись ліктями на підлокітники, забарабанив олівцем по носі. Напевно, він так намагався вибити з себе відповідь або просто грав у "де моя свідомість?". Така гра іноді допомагає зосередитися. Потім він перейшов на чоло і, стукнувши себе по ньому кілька разів, відповів:

— Електрику проведено від банку, і я навіть не плачу за неї жодного сантима! Усе завдяки управителю банку. Техніка простоює, тому й небагато споживає, бо ідея виявилася провальною. Газету майже не купують, а книжки вигідніше доправляти сюди, аніж друкувати тут. Тож здебільшого я випускаю плакати, заклики, відозви, наочну агітацію та бюлетені, коли наближаються чергові вибори. Газету друкую, але тільки відповідно до кількості передплатників. Довелося розпустити весь штат рознощиків, що розповсюджували газету, і штат репортерів, що збирали новини. Передплатників теж негусто — і чотирьох сотень не набереться. Животію!

Отже, навіть у фентезійному світі журналістика — це шлях до злиднів. Принаймні багато не заробиш, якщо писатимеш про котиків і розміщуватимеш їхні фото щодня.

— І скільки коштує передплата на пів року?

— Через малу кількість клієнтів я не можу опустити ціну нижче дванадцяти срібних монет за півріччя. Тому не всі готові платити. А мені доводиться до того ж враховувати витрати на доставку. Якщо я ще й доставкою займатимуся, то взагалі не матиму часу робити газету.

— Газета щоденна?

— У нас не так багато подій, щоб друкувати її щодня. Більша частина видання — це реклама, оголошення, кулінарні рецепти та уривки з романів, що мають попит. Отже, вівторок і п'ятниця.

Звучить так, ніби місцева газета — це аналог нашого інтернету, але без голих жінок.

— Згоден! Оформіть мені передплату.

— Плата наперед!

— Без проблем! Мене звуть Френсіс, — простягнув я йому руку.

— Юзеф, — представився він.

— А старі газети почитати можна?

— Я так зрозумів, що ви знайомі з технікою, то мені простіше пустити вас за сусідній стіл. Почитаєте в електронному вигляді?

— Добре. Так навіть зручніше буде, ніж гортати пожовклий припилений папір на полицях, де бігають миші.

— Ображаєте! У мене ані пилу, ані мишей немає. Правда ж, Вуглику?

Він погладив чорного кота, якого я не помітив за монітором. Кіт потягнувся, випустивши кігті, і позіхнув, показуючи ікла. Потім знову вткнувся носом у хвіст і прикрив зелені очі. Це була перша побачена мною тварина, якщо не рахувати коней. Що з цим світом не так? Цей кіт — один із небагатьох, хто має тут стабільну роботу: бути окрасою інтер'єру. Він не боїться скорочення штату. Та й робота в нього гарна. Йому треба лишень іноді позіхати та потягуватися.