Розділ 1

"Мой разум преданно мне служит
Он шепчет мне, что повезло!
Что всё могло бы быть и хуже
Ещё хреновей быть могло"

І.Губерман

Я йшов униз ледь помітною у траві дорогою, що петляла схилом розлогої улоговини. На протилежному боці зеленіли дерева, а тут, мабуть, бракувало ґрунту, тому прижилася тільки трава. Та й та незвичайна: блищала, немов скляна, притиснута до землі, низькоросла. Місцями вона вже вигоріла, фарбуючи косогір у світло-коричневий колір.

Синє небо, бежева трава на схилі, сюрчання коників, що розліталися з-під ніг, і вдалині — зелень дерев. Літній пейзаж, що навівав смуток. Хоча б вітерець дмухнув, а то й дихати нічим. Дорога спускалася — як здавалося через вигин пагорба — просто в крони дерев. Вони росли там, де сходилися похилі схили, що плавно й лагідно завертали донизу.

Я йшов і розмірковував про своє теперішнє становище. На душі було гидко: не хотілося думати, що люди, яким я довіряв, зреклися мене. Фактично відвернулися і викинули на смітник, прикриваючись потребою в моєму навчанні. Хто б міг подумати, що вислів "вік живи — вік учись" може означати, що тебе будь-якої миті можуть виштовхнути за поріг? І в мене таке враження, що це квиток в один кінець.

— Але ти ж сам хотів від них накивати п’ятами спочатку! — єхидно говорив хтось марудний зсередини. — Хотів свободи та самостійності? Їж її тепер! Вона твоя! Та й не на смітник тебе викинули! Послали на навчання і, можливо, це насправді твій іспит на зрілість. Злякаєшся — можна й повернутися. У крайньому разі. До речі, і грошима тебе забезпечили. Живи собі та вчись новому, поки за твоє навчання платять. Просто ідеально! Я б і сам собі таке майбутнє обрав, якби хтось приставив мені пістолет до скроні.

Останнє речення цього внутрішнього негідника добило мене, і я похнюпився. Згадалося, як Гримові довелося кудись з’їздити, щоб привезти кілька мішечків тутешніх монет. Я подумав тоді, що монет замало, аж поки не побачив, що вони із золота. Добре хоч тубільці говорили не якоюсь там тарабарщиною. Пенелопа розповідала, що сюди в незапам'ятні часи втекли маги, які й заснували місцеву цивілізацію.

Тому тут, може, й трохи змінені, але все ж таки земні мови. Зокрема, у цій частині континенту — французька! І вона тут повсюдно панує. Пощастило, що Діана почала вчити мене саме цієї мови. А може, й не пощастило, а вона заздалегідь розпланувала моє життя під своїм наглядом. І я все ще чіплявся за таку ймовірність.

Ті, хто заснував тут нові міста, звісно, вважалися аристократією. І нащадки перших переселенців із презирством ставилися до тих, хто прибув пізніше, а також до тих, хто випадково потрапив у цей світ. Випадкові мандрівники, виявляється, тут теж не дивина. Та й не всі, хто народився в родині мага, мали хист до магії.

А я ж наївно вважав, що місцеві жителі — усі як один чаклуни з гачкуватими носами. Уявляв, що ходять вони поголовно в гостроверхих капелюхах і мантіях, спираючись на хитромудрі палиці з блискучими каменями на верхівці. Моя уява могла б конкурувати хіба що з інтелектом сухого пенька. Але я ще не бачив тутешніх людей — може, я й мав рацію?

Зненацька послизнувся і змахнув руками, тримаючи рівновагу. З-під підошви бризнули дрібні круглі камінці, яким була всіяна дорога там, де колеса возів не дали вирости траві. Якби йшов дощ, не минути б мені подорожі грязюкою на п'ятій точці під ухил. І слизька низька трава на узбіччі мене б не зупинила. Так би й котився до самих дерев, що вже виднілися ледь не на повний зріст. На щастя, сьогодні був не той день, щоб летіти шкереберть та рахувати кількість обертів.

Підняв рюкзак, який випустив, коли вдавав млина. Важкуватий, матері його ковінька! Обтрусив і вирішив закинути за плечі, а не тягти в руці. Поки летів крізь портал — змок, але зараз спина вже підсохла, тож можна було повернути наплічник на місце. Буде простіше розмахувати руками, якщо розсипаний по дорозі кам'яний горох знову зіграє роль бананової шкірки. Десь за півгодини після того, як я покинув самотнє дерево на вершині плато, ледь помітна в траві дорога привела мене на саме дно улоговини.

Тут у затінку дерев протікав струмок із прозорою водою. Каміння в ньому рясно поросло зеленим мохом. Мох почувався чудово: сонце його не палило, а вологи та тіні було вдосталь. Через струмок було перекинуто вузький, але міцний місток із потемнілих від часу коротких поперечних дощок, прибитих до двох грубих колод. Мені вкотре довелося здивуватися і містку, і цьому путівцю, яким я спустився від дерева на вершині.

Якщо оглянутися, можна сказати, що стежина вела в нікуди, коли не знати про стелу порталу. Втім, можливо, я не звернув уваги, і шлях тягнувся далі, повз те дерево на верхівці, випаленою лисиною кам’янистого плато. Цікаво, а куди ж вела стежка за містком? Що за гаєм на протилежному боці струмка? Але туди я не піду. Життя навчило мене не потикатися, куди не просять, особливо якщо це може закінчитися черговим "іспитом на зрілість". Десь там, у тому напрямку, стоїть фортеця знайомих Пенелопи, тож, може, це ще один маршрут до неї? Але я оберу той шлях, який мені вказали.

Дорога, яка мені потрібна, звернула праворуч біля самої води і містка. Вона перестала петляти і йшла майже під шнурок вздовж русла, що ледь помітно вигиналося змією. Воно то наближалося, то віддалялося від широкої стежини. Іноді струмок ховався десь ліворуч, за кущами. Течія його була стрімкою, і, наштовхуючись на валуни, що лежали в руслі, вода вирувала й дзюрчала, протискуючись між ними.

Цей розмірений шум розбавив обридлий скрипковий концерт коників і діяв заспокійливо. Я сприймав його як раптового та приємного попутника. Попутника, який не набридає розпитуваннями і не відволікає від роздумів. Мабуть, на цей час він — єдиний, кому я можу довіряти в цьому світі.

Досить скоро вийшов на уступ, що облямовував плато, немов пачка балерини. Задер голову вгору — високо! Попереду був невеликий відкритий майданчик, а далі на мене чекало несподіване видовище. Навіть прискорив крок, щоб швидше все роздивитися. Мені сподобалося, з якою майстерністю місцеві умільці облаштували вихід струмка на цю справжню дорогу, де могли б розминутися навіть два вози.