Мафія. Частина 4 (оновлена)

Савіано не поспішав. Це було не з тих рішень, які приймають у гніві, але цього разу він піде до близнюків Д’Аверна сам. Він рахував кожен крок.

Квартира близнюків знаходилася осторонь від основних маршрутів. Тихий квартал. Надто тихий. Такі місця не обирають випадково — тут не питають, чому приїхали опівночі.

Ремо сидів у вітальні, спокійний, з келихом у руці. Погляд уважний, але не напружений. Людина, яка слухає більше, ніж говорить.

Еліо був трохи далі — на дивані, напіву тіні. Його погляд час від часу ковзав до ляльки на полиці.

Савіано відзначив це миттєво, але не прокоментував.

— Ти прийшов без запрошення, — сказав Ремо. — Значить, справа серйозна.

— Війна завжди серйозна, — відповів Савіано і сів навпроти, не питаючи дозволу. — А вона вже почалась.

Еліо перевів голову в бік Армандо. Його погляд на секунду затримався на ньому довше, ніж потрібно. Потім знову повернувся до ляльки, занурюючись у власні роздуми.

— Валкані, — сказав він тихо. Не питання, суха констатація.

Савіано ледь помітно напружився.

— Вони заблокували порт. Через документи. Через регулятора. Через людей, яких у мене більше не повинно було бути в живих.

Ремо поставив келих.

— Ти про Мікеле.

— Я про того, хто думає, що може стояти між мною і моїм бізнесом, — відповів Савіано. — І жити після цього.

Тиша повисла щільна.

— Ти хочеш замовлення, — сказав він нарешті. — Не війну. Точковий удар.

— Саме так, — Савіано нахилився вперед. — Мікеле. Їх консильєрі. Мозок і м’язи їхньої системи. Заберіть його — і решта почне різати себе сама.

Еліо всміхнувся, ледь-ледь, знову повернувши погляд до Армандо.

— А якщо він уже готується? — спитав він. — Якщо він знає, що ти прийдеш по нього?

— Тоді він зробив останню помилку швидше, ніж я планував, — відповів Савіано. — І це лише підтверджує, що я правий.

Ремо мовчки зважував.

— Це не дрібна робота.

— Я й не пропоную дрібну, — Савіано підвівся. — Я пропоную правильну.

— Цікаво, — сказав Еліо, дивлячись ніби крізь Армандо, — як Валкані відреагують, коли втратять того, хто виконує найважчу роботу за них.

Ремо кинув на брата короткий погляд. Попереджувальний. Терплячий.

— Ми дамо відповідь, — сказав він до Савіано. — Скоро.

Той кивнув.

— Я не поспішаю. Але пам’ятайте: якщо Мікеле доживе до кінця цього тижня, місто захлинеться кров’ю. І я не обиратиму, чия вона буде.

Поки Савіано закінчи говорив, він оглянув кімнату — звичка, яка вже була в крові.

Полиці. Книги. Кілька нейтральних предметів. І лялька. Вона стояла окремо, на верхній полиці. Не нова. Не дитяча. Занадто акуратна. Її обличчя було спокійним, майже порожнім, і саме це змусило Савіано затримати погляд довше, ніж слід. Щось у ній було знайоме, схожість була не очевидна, але… занадто знайома для тих, хто знав Валентину.

Він підвівся і зробив крок ближче.

— Залиши її, — сухо кинув Еліо.

Голос був рівний. Без підвищення.

Але в ньому не було прохання.

Савіано зупинився. Повільно повернув голову.

— Іграшка? — запитав він нейтрально.

— Не твоя, — відповів Еліо так само спокійно.

Ремо не втрутився і не прокоментував.

Лише на секунду перевів погляд з Савіано на брата, ніби відмітив щось у внутрішньому списку.

— Як скажеш. — Армандо усміхнувся кутиком губ і відійшов. — Я прийшов не за дрібницями. Мені потрібен Мікеле. Живим він уже зробив достатньо.

— Ти ж розумієш наслідки. — мовив Ремо.

— Розумію, — відповів Савіано. — Інакше не прийшов би сам.

Еліо мовчав. Його погляд ковзнув до полиці лише на мить — швидко, майже непомітно — і знову повернувся до Савіано.

— Валкані завжди залишають після себе щось зайве, — сказав він. — Питання лише в тому, хто це прибирає.

— Я пропоную прибрати разом, — сказав Савіано.

Ремо кивнув.

— Ми дамо відповідь.

— Недовго, — відповів Савіано і підвівся. — У Мікеле погане відчуття часу. Я б не хотів, щоб він скористався ним раніше за вас.

Коли двері за Савіано зачинилися, у кімнаті знову стало тихо.

Ремо подивився на брата.

— Ти міг промовчати.

— Міг, — погодився Еліо.

— Тоді чому не зробив цього?

Еліо не відповів одразу. Потім сказав:

— Бо він дивився.

Ремо не запитав — на що. Він знав.