Мафія. Частина 1

МАФІЯ

Автор Арія Есферлі

Вся історія і люди в ній – вигадка.

…або ні.

Тиша в офісі була звичною. Даріо сидів за столом у розстібнутій на горлі сорочці, кобура залишалась на стегні, бо він ніколи не знімав її повністю. Перед ним лежали журнали відвантажень. Звичайні цифри, звичайні маршрути. Нічого нового. Але сьогодні він перевіряв записи вже вдруге. Дводенна затримка, яка мала дуже схожий підпис дій Савіано і що його давній ворог знову нагадує про себе. Він тихо зітхнув, не змінюючись в обличчі, ще раз провів ручкою по рядку і закрив журнал.

Важкі дубові двері відчинилися без стуку і всередину увійшла Валентина, його  дружина. Її крок був впевнений, аж занадто. Чоловік підняв голову, вираз його обличчя не читався, чекав на бурю, яку відчував тілом і досвідом життя з нею.

— Зайнятий, любий? — її голос був м'яким, але Даріо одразу ж розпізнав холодні нотки в її тоні.

Вона перетнула кімнату повільно, неквапливо, потім перекинула одну ногу через нього, влаштувавшись на його колінах з відпрацьованою легкістю. Її рука лягла на його груди, а потім пальці почали перебирали ґудзики сорочки. Він спокійно підняв на неї погляд, але вона відчула, як напружилися його м'язи під її дотиком. На її губах з'явилася маленька посмішка.

Даріо різко видихнув, нарешті відклавши ручку.

— Ти завжди знаєш, як з'явитися. Але щось мені підказує, що ти не просто прийшла до мене на колінах посидіти.

Валентина нахилилася, її рука ковзнула з грудей до кобури, пристебнутої до стегна чоловіка. З легкою грацією вона витягла пістолет, зважуючи його на долоні так, ніби думала, як його використати прямо зараз. Даріо залишався нерухомим, стежачи за кожним її рухом. З-за спини вона дістала другу руку з маленькою, делікатною річчю - яскраво-червоні мереживні трусики.

— Сьогодні я знайшла щось цікаве, — спокійно сказала вона, крутячи тканину між двома пальцями.

— Я так розумію, це твої? — Даріо підняв брову, його губи вигнулися у легкій забаві.

Вона хмикнула з маленькою кривою посмішкою, але в цьому не було ніякого гумору.

— Мило. На жаль для тебе, це не так. Я знайшла їх у нашій спальні, під краєм ліжка. — її голос був оманливо м'яким.

Його темні очі втупилися в неї. Він не був людиною, якій подобаються погрози, навіть від власної дружини. Але він також знав, що Валентина не з тих, хто діє імпульсивно.

Легкий рух зап'ястя і мереживо м'яко лягло на дуло пістолета. Вона підняла руку і притиснула ствол до підборіддя чоловіка. Він посміхнувся до прохолодного металу.

— І що саме ти плануєш з цим робити, кохана?

Валентина нахилила голову, вдаючи задумливість.

— Залежить від того, що я зроблю. Якщо я натисну на спусковий гачок, я зроблю з себе вдову. Або ж дізнайся, хто в біса розважається в нашій спальні. — прошепотіла вона. — Перш ніж я вирішу, що це ти був до цього причетний.

Вираз обличчя Даріо не змінився, але в його очах промайнуло щось темне і знаюче. Він потягнувся вгору, обхопивши пальцями її зап'ястя, обережно опускаючи пістолет.

— Якщо ти думаєш, що я буду настільки необережним, щоб торкнутися іншої жінки, то ти мене зовсім не знаєш.

Якусь мить обоє мовчали. Потім Валентина повільно зітхнула і відвела пістолет назад, з насмішкою кинувши червоний шнурок на його стіл.

— Тоді, можливо, у нас в будинку є хтось у вигляді жалюгідної дурепи, яка вирішила погратися.

Даріо нахилився вперед, його губи торкнулися її вушної раковини.

— А ти знаєш, що ми робимо з такими.

Повільна, лукава посмішка розпливлася по її обличчю.

— О, я знаю. І я думаю, що хотіла б розібратися з цим особисто.

Даріо хихикнув, притиснувши поцілунок до її горла, перш ніж прошепотіти:

— Це те, що я люблю в тобі.

Він відкинувся в кріслі, все ще тримаючи її зап’ястя, і дивився на неї ніжно і хижо одночасно. Його пальці ковзнули вниз по її руці, і він кивнув у бік столу.

— До речі, нам надіслали запрошення в “Сан-Карло”. Сьогоднішній вечір, ложа №4. Пишуть, що з нетерпінням чекають нашої присутності.

Валентина провела пальцем по тонкому кремовому папері. Гравюра театру тисненням, підпис інтенданта, золотисте обрамлення дати. Без зайвих церемоній, але з усім потрібним підтекстом.

— Думаєш, це просто люб’язність чи завуальована приманка?

— В обох випадках ми підемо, — відповів Даріо. — Хай усі бачать, що ми не ховаємося.

Її усмішка з’явилась повільно.

— Тоді обери краватку темно-зеленого кольору.

Після цього вона граційно встала з його колін і рушила до дверей, не обертаючись, знаючи, що Даріо буде дивитися на її стегна поки вона не вийде. Він завжди це робив і вони обидва це знали.

Через кілька годин вони були вже в «Сан-Карло». Мармурові сходи Неапольського театру блищали, старанно натерті прибиральниками. Валентина йшла повільно, впевнено, ніби цей театр належав їй. Її сукня була глибокого темно-зеленого кольору, але в напівтемряві здавався чорним. Волосся зібране, шия відкрита. Даріо йшов поруч, тримаючи її під руку — стриманий, бездоганний, в чорному костюмі і краваткою такого ж кольору, як сукня його дружини. Перед входом у ложу вони зупинились і він пропустив Валентину першою.