Розділ 30 Мішель і Лустіана

У будинку Кастелло ранок починався інакше, ніж у в'язниці. Тут не було дзвону ключів і скрипу решіток, але повітря було таким же важким. Мішель прокинулася раніше за дітей. Вона тихо сиділа біля вікна, дивлячись на двір, де слуги вже метушилися. «Сем… де ти зараз? Чи живий? Чи думаєш про мене і наших янголят?» — думки терзали її серце. Діти ще спали, їхнє дихання було рівним і спокійним. Мішель обережно поправила ковдру, ніби захищаючи їх від усього світу. Невдовзі в кімнату увійшла Анна Мері. — Ну що, Мішель, — сказала вона тихо. — Сьогодні знову твоя черга допомагати на кухні. Господар не любить, коли хтось сидить без діла. Мішель кивнула, але її погляд залишався порожнім. — Я зроблю все, що потрібно, — відповіла вона. Анна Мері зітхнула: — Ти тримаєшся, але я бачу — всередині тебе буря. Тільки не показуй цього. Тут будь-яке слово може стати проти тебе. Мішель мовчки пішла слідом за нею. Внизу вже чувся голос Лустіани, яка бурчала на помічників. Кухня знову гула, як вулик. Але для Мішель це було не просто місце роботи — це була її тюрма, де кожен день вона боролася за те, щоб її діти залишалися живими і ситими. Тієї миті — хтось постукав у двері. Мішель встала, відчинила — перед нею стояв Дон Кастелло. — Доброго ранку, Мішель. — Доброго ранку, — відповіла вона тихо. — Я бачу, що тут до тебе звертаються як треба, — сказав він, уважно дивлячись. — Так, — відповіла Мішель. — Але… може… Вона перебила його, зібравшись із силами: — Я буду працювати, прибирати, все що скажете. Тільки скажіть… ви не знаєте, де мій чоловік? В якій в'язниці він? Може, я якось зв'яжуся з ним? Очі Кастелло потьмяніли. — Я… подумаю, — сказав він коротко. — На тебе на кухні чекають. Він мовчки пішов, не зачинивши двері за собою. Мішель тривожно притиснула руки до грудей, але в глибині душі сподівалася: «Може, він змилується…» Вона погодувала дітей. — Мамо, — запитала Ангеліна, — де тато? Чому ми тут? Мішель не знала, що відповісти. Вона обняла доньок: — Янголята мої, зараз важкий час. Ми обов'язково повернемося додому. — Правда? — запитала одна з них. — Так, сонечко, так, — сказала Мішель. — А тепер мамі треба йти працювати. Я скоро прийду. — Мамо, ми хочемо на вулицю. Ми сидимо тут і нікуди не виходимо, — жалібно сказала дівчинка. Мішель задумалася. «Скоро… скоро, діти…» — прошепотіла вона. Вона вийшла з кімнати і зіткнулася з Лустіаною. — А ось ти де! — сказала та. — Доброго ранку, — тривожно відповіла Мішель. — Що ти тут робиш? У тебе хтось є в кімнаті? — Ні… ні, — поспішно сказала Мішель, прикриваючи двері. — Послухай, я не ворог тобі, — Лустіана ступила ближче. Мішель відштовхнула її. — Ти що твориш, божевільна? Дай пройти! Лустіана штовхнула Мішель, та впала. І тоді Лустіана побачила дітей. — Так от кого ти ховаєш… своїх дітей? І їжу брала не для себе! — обурено сказала вона. Мішель обняла доньок, а Лустіана з усмішкою додала: — Ну-ну… що ти ще приховуєш? Після цього Лустіана пішла, залишивши Мішель поруч із дітьми, тремтячу від страху та рішучості.