Розділ 23 Змова

Наступного ранку після похорону Дона Моретті Кастелло відправився в порт, щоб особисто перевірити, як ідуть справи. Він не міг допустити, щоб хоч одна поставка зірвалася. Кастелло сидів на задньому кріслі автомобіля «Форд». На ньому було кавове пальто, довгий шарф, усе з голочки. Його рубіновий перстень на правій руці блищав, коли він тримав газету, датовану 1928 роком — лише три дні тому від цих подій. — Що ви читаєте, Доне Кастелло? Які новини? — обережно запитав водій, дивлячись у дзеркало. Кастелло підняв очі від газети і сердито відповів: — Чого тобі? Стеж за дорогою. Водій нагнув голову і замовк, зосередившись на дорозі. Машина мчала до доків, де вже вирувало життя порту. Водій під'їхав до воріт порту. Машина сповільнила хід, і Кастелло на мить поринув у спогади. Флешбек. Чикаго, 1923 рік. Дорогий кавовий бар. Дон Моретті сидів за столиком, очікуючи прибуття Дона Кастелло. Атмосфера була напруженою, але прихованою за ароматом свіжозвареної кави. — Вам принести що-небудь? — боязко підійшов офіціант. За стійкою бару двоє інших офіціантів ховалися і тихо сперечалися між собою: — Чи підійде цей молодий до мафіозі Дона Моретті? — Дивись, він пішов… — і обидва пирснули сміхом: хі-хі, ха-ха. Дон Моретті сидів збоку, тримаючи в руках замасковану каву з віскі — ту саму, що постачав Тоні Лучано. Він показав пальцем, щоб офіціант підійшов ближче. Офіціант нерішуче наблизився, і раптом Моретті схопив його за шкібарку: — Я попереджав! Якщо ваш персонал такі тупоголові — я прощу вам вухо. Забирайся, поки ноги цілі, інакше переламаю! Той вирвався і, спотикаючись, побіг до стійки. Двоє, що ховалися, дивилися на сцену і знову пирснули від сміху. — Ви ідіоти! Навіщо ви мене до нього послали? — сердито кинув він. — Я на це не погоджувався. Не треба відволікати таких людей через дрібниці. — Та чого ти? Ти посперечався — ось і отримав, — усміхнувся один із них. У цей момент двері кафе відчинилися. Увійшов Дон Кастелло — у них була призначена зустріч. Дон Кастелло увійшов до кафе, де на нього вже чекав Дон Моретті. — Ну що, є якісь новини про Тоні Лучано? — запитав Кастелло, сідаючи напроти співрозмовника. — Випити хочеш? Ось, спробуй, — Моретті простягнув йому чашку із замаскованою кавою. — Що це? — насторожився Кастелло. — Спробуй, — недбало відповів Дон Моретті. Кастелло повільно підніс чашку до губ і зробив ковток. Аромат шикарного віскі наповнив його рот. — Той самий? — запитав він. — Так, той самий, — підтвердив Моретті. — Через це ми можемо провернути справу. — Яку? — зацікавився Кастелло. — Віджати бізнес нашого спільного друга, — сказав Моретті з холодною посмішкою. — Ти про Тоні Лучано? — серйозно уточнив Кастелло. — Але як ти це провернеш? У нього поліція, система, все під контролем. — Я знаю, — зауважив Моретті. — Можна його підставити і забрати наше. Навіщо йому стільки? Нехай ділиться спиртом. Поставки в доках — там крутяться великі гроші. — Ти хочеш віджати в нього порт? А як же постачальники, підпільні цехи? — запитав Кастелло. — З цим ми розберемося. Зробимо новий шлях, а старий відріжемо. Наприклад, канадці, ірландці — і все в такому дусі, — відповів Моретті. — Почекай, у канадців відмінне пійло, і в них налагоджена система поставок по всіх штатах, — зауважив Кастелло. — Ти сам відповів на своє запитання, — посміхнувся Моретті. — Я стравлю Тоні Лучано між ірландцями й канадцями. Ми займемо його місце. Саме він привів нас сюди, в це кафе, де ми зараз розпиваємо віскі в чашках кави.