Розділ 22 1914

Кухня в будинку Кастелло гула, як завжди. Анна Мері тихо сказала: — Ну все, закінчи роботу, візьми рушник і витри зі столу. До речі, ти голодна? — Так, — відповіла Мішель. Хоча голод не був сильним, усередині неї ховався страх, який не відпускав. Флешбек. Франція, Лілль. 27 грудня 1914 року. Холод пробирав до кісток. У сирому льосі стіни були кам'яні, вкриті пліснявою. Від дихання Мішель та її матері йшла пара. Земля зверху промерзла, і кожен крок німецьких солдатів віддавався сухим гулом, немов удари молота. Мати притиснула долоню до її губ, щоб вона не скрикнула. Крізь щілину між дошками майнув блиск багнета і кінчик чобота, підбитого залізними цвяхами. Німці ходили прямо над їхніми головами. Батько зник за кілька днів до цього. Його забрали у дворі — повели на станцію. Ніхто не сказав, куди. Для сім'ї це було «невідомий напрямок». Він ризикував заради їжі. У грудні 1914-го в Ліллі вже ввели картки. Німці пекли «військовий хліб» — суміш борошна, картоплі і навіть тирси. Іноді батько шукав картоплю або брукву в покинутих будинках. Але саме за такі вилазки його могли прийняти за зв'язкового і відвезти як підозрюваного у шпигунстві. Мішель пам'ятала, як земля сипалася зверху, а мати шепотіла: — Тихіше, дитя… смерть занадто близько. Кухня «Дому Кастелло» повернула її в сьогодення. Вона витерла стіл, але руки тремтіли. Всередині все ще лунав тупіт чобіт, запах вогкості і холод того далекого грудня. Вона повернулася думками у 1928-й рік, у будинок Кастелло. — Ти це що, все поїси? — посміхнулася Анна Мері, дивлячись на Мішель. Мішель мовчки взяла їжу і пішла до своїх дітей. Анна Мері продовжувала прибирати, витираючи стіл, і про себе думала: Дивна дівчина така… Що ти робиш? Ну що ти робиш? — пробурмотіла вона до своєї помічниці Лустіани. Мішель увійшла в кімнату, де чекали її діти. Вона принесла їм їжу, і вони нарешті наситилися. Вечір поступово опустився на дім Кастелло, і настав коротка година відпочинку.