Мішель сиділа біля вікна великої кімнати особняка. Сонце пробивалося крізь важкі штори, але світло здавалося чужим. Діти гралися поруч — тихо, обережно, ніби відчували невидимі межі.
Двері відчинилися. Увійшов Кастелло. Його кроки були повільними, впевненими.
— Ну що, Мішель, — посміхнувся він. — Звикаєш до нового дому?
Вона підняла очі й холодно відповіла:
— Це не дім. Це тюрма.
Кастелло розсміявся:
— Яка різниця? Тут у тебе є все: їжа, дах, навіть розкіш. А твій чоловік повинен навчитися платити за свої помилки.
Він зробив паузу і додав:
— Так от, поки ти не сиділа без діла і не з'їла зайвий хліб, потрібно ще попрацювати. Сьогодні хороший день — іди на кухню, допоможи Анні Міррі. Вона покаже, що і як. Праця заробляється не тільки поїданням теплих страв.
— А діти? — обережно запитала Мішель.
— Що діти? — посміхнувся Кастелло. — Та я їх зараз відправлю і продам.
Мішель злякалася не на жарт, обійняла своїх янголят — Селліну та Ангеліну.
Кастелло розсміявся:
— Та не бійся, я пожартував. За ними наглянуть. Але якщо будеш грати зі мною… знаєш, яка буде сумна історія. Такі іноді пишуть у відчайдушних повістях.
— Я зрозуміла, — тихо сказала Мішель.
Кастелло примружився:
— Ти що, француженка? У тебе дивний акцент.
— Родичі були з Франції. На початку десятих перепливли до Штатів, у Чикаго, — відповіла вона.
— Ясно. Сумна історія, — засміявся Кастелло. — Гаразд, іди. Тебе вже там чекають.