Шум їдальні поступово стихав. Ложки все ще стукали об миски, але голоси ставали тихішими. Сем сидів навпроти Джона, колупаючи сіру масу каші.
— За що ти сів? — запитав Джон, дивлячись на нього спідлоба.
Сем підняв очі, затримав погляд і тихо відповів:
— Не важливо, за що ми сидимо. Важливо те, що ми тут.
Джон посміхнувся, відкинувся на спинку лавки і сказав:
— Вірно підмітив. Тут у всіх своя історія, але стіни однакові.
Він знову колупнув ложкою кашу, ніби хотів підкреслити її несмак.
— Знаєш, Семе, — продовжив Джон, — у цій дірі минуле не має значення. Тільки сьогодення. І те, як ти його проживеш.
Сем мовчки кивнув. В його очах майнула рішучість, але й тінь втоми.
У цей момент поруч пройшов наглядач, кинувши короткий погляд на ув'язнених. Шум їдальні знову ожив — хтось засміявся, хтось вилаявся, а хтось просто мовчки доїдав баланду.