Рік зайшов у маленьке кафе на околиці міста. Він випадково знайшов це місце кілька тижнів тому і тепер щоразу після завдань заходив сюди. Тут було тихо, а запах свіжої кави перебивав навіть найважчі думки.
Він сів за кутовий столик і кивнув дівчині за прилавком. Вона завжди посміхалася йому, навіть коли він не відповідав. Її звали Кейт. Молода, приваблива і, як здавалося Ріку, надто добра для цього жорстокого світу.
– Як завжди? – запитала вона, підходячи до нього.
– Так, – відповів Рік коротко, уникаючи її погляду.
Вона поставила перед ним чашку гарячої кави й сіла навпроти.
– Знаєте, ви не схожі на тих, хто часто буває у таких місцях.
– І що це означає? – похмуро запитав він.
– Ви виглядаєте... небезпечним, – відповіла Кейт, але усмішка не зникла з її обличчя.
Рік мовчав. Її слова були правдою. Він був небезпечним. Але замість того, щоб відігнати її, як це було з усіма іншими, він лише сказав:
– Можливо, я небезпечний. Але ви не боїтеся. Чому?
Кейт знизала плечима.
– Усі люди заслуговують на другий шанс. Навіть ті, хто ховає свої очі за темними окулярами.
Ця відповідь застала Ріка зненацька. Він звик до страху, поваги, іноді ненависті. Але ця дівчина була іншою.....