Розділ 2. Занепокоєння.

Наші дні. Італія.

_Афіна_

Попри те, що я таки наважилася плисти за течією і погодилася поїхати до Італії та взяти шлюб, бо цього від мене очікували, внутрішнє напруження тільки зростало.

Так було вранці, поки ми з Лео ще тільки збиралися покинути пентхаус. Так було і в довгій дорозі, за час якої ми змінили декілька автомобілів і людей, які нас супроводжували. І так само було в літаку.

Спершу я пов'язувала це з тим, що останнім часом на мене навалилося надто багато екшену та дивних новин. За мною стежили, на мене чатували, нападали... У моєму житті з'явився чоловік, який причарував мене своїм відданим поглядом і спочатку був для мене сталкером-безхатьком, а тепер став нареченим за примусом і помічником мого батька. На хвилиночку, батька, якого я не знала, але який був кримінальним авторитетом і все моє життя стежив за мною, віддавши колись мене малям чужій парі...

Та згодом я збагнула, що причина в іншому. Те, що щось у моєму житті незворотно змінюється, я відчула давно — більше місяця тому, коли вся ця каша тільки почала заварюватися. А от майбутнє мене турбувало більше.

Частково я хвилювалася, бо залишила свою подругу саму. Прощаючись із нею вранці, я їй про це так прямо й сказала. Втім Інеса запевнила, що вона не сама. До того ж це не їй довелося дізнатися свою правдиву біографію і тепер, так і не усвідомивши це остаточно, летіти до чужої країни. Крім того, нервову систему збуджував мій перший політ літаком. За кордоном я двічі бувала: у Болгарії і Молдові, але їздила туди тільки наземними перевізниками, тож переймалася, як воно буде та як мине політ.

Однак, милуючись краєвидами нашої дивовижної планети, заворожено дивлячись в ілюмінатор, до мене нарешті дійшло, що основна причина занепокоєння була в дечому іншому.

А радше в декому іншому...

Ми майже не говорили. Весь день Лео обмежувався суто формальними чи незначними питаннями, з якими звертався до мене. А я у відповідь здебільшого просто кивала головою. Якоїсь особливої цікавості ні до чого не проявляла. Він сам усе заколотив — хай сам і розхлюпує, усі питання вирішує.

Втім, давши йому таке право керувати ситуацією, я не розрахувала, що він вирішуватиме за мене все! Абсолютно все!

Як підтвердження цьому, стала наступна ситуація: на борту приватного літака, в якому ми опинилися разом з іноземцями, незнайомими мені, але дуже хорошими знайомими Лео, він несподівано перервав діалог із нашими супутниками на чужій мені мові та звернувся до мене. Поставив перед фактом, що до готелю, який він забронював, нам доведеться ще декілька годинок їхати машиною, а тому відразу після приземлення ми десь повечеряємо.

Мене миттєво пронизало люттю, немов струмом.

Готель? Він забронював нам готель?

Хай тільки виявиться, що він забронював нам номер у готелі, в якому одне ліжко, і я йому заїду з ноги прямісінько у найвразливіше місце! І це точно буде не грудна клітина.

Бо що він собі думав? Знайшов дурну, якій достатньо навіть не освідчитися, а просто повідомити про терміновий шлюб і це гарантує йому тілесне зближення? Та я не така! Доторки до мене ще треба заслужити!

Такі обурення насправді не взялися на порожньому місці. Від самого порогу пентхаусу Лео неодноразово почав надто нахабно себе поводити. Він і двері мені всілякі всюди притримував; і клав руку на мою спину, коли ми ходили аеропортом і заходили в літак; і нікому не дозволяв говорити зі мною, самостійно пояснюючи чи запитуючи щось. Словом, він уже все робив так, ніби я була його власністю. Річчю, до якої тільки він один має доступ і яка не може без нього й кроку зробити чи відкоркувати пляшку води! І, звісно, це мене бісило.

Та пік люті припав на вечерю, на яку ми зупинилися в не надто пафосному придорожньому ресторанчику.

Прибувши на італійську землю, ми й тут не були лише вдвох. Із нами тепер опинилися інші, нові люди, які зустріли нас на позашляховику в аеропорті Верони. Я не знала напевно, та чомусь мені здалося, що вони були місцевими бандитами. Бо хіба ж Лео міг спілкуватися з нормальними людьми?

Втім, у ресторані до нас і двох італійців приєдналася жінка з двома дітьми, що змусило мене засумніватися у своїх судженнях.

— Це Беатріче з Роберто та Мауріціо. Хлопці вже школярі, а мені так незвично. Востаннє я бачив їх, ще коли вони й до садочка не ходили, — коротко розповів про новоприбулих Лео, нахилившись до мого вуха.

Після того Лео довгий час до мене не говорив. Зате активно щось обговорював з італійцями. Мені ж залишалося тільки радіти, що в цій чужій для мене атмосфері ніхто особливої уваги на мене не звертав.

Я відчувала дискомфорт від усього. Від присутності людей, із якими мені довелося бути поруч; від чудернацької мови, невідомої моїм вухам, яка лунала з кожного боку; від нових місць, в які потрапила не за власним бажанням. На це накладався ще й шлях, на який довелося витратити половину доби. Відтак я від усього цього була втомлена й розгублена.

Та останньою каплею важкого дня стало те, що Лео зробив замовлення, навіть не спитавши мене, що мені хотілося б з'їсти.

Та навіть малі школярі самі обрали позиції з меню! А мені навіть меню потримати не дали! Лео чомусь вирішив, що він знає мої смаки краще, ніж я. Напевно, на нього напала ностальгія. Бісів сталкер!