Вихід…є?

 Тікати, тікати і знову тікати. Рівно півроку Тамара Василівна тільки те й робила, що втікала з міста до міста, з країни в країну, витрачаючи на шлях все, що отримала від продажу фірми. Але всюди знаходились „костоботи” — так жінка називала переслідувачів, які легко піддавалися маніпуляціям програми колись коханого небіжчика. 

 Вони були абсолютно всюди, через що Тамарі доводилось ледве не щодня кудись їхати, постійно прикриваючи обличчя від зайвих поглядів. Лише в одному африканському містечку їй вдалося отримати півмісяця перепочинку. Та одного разу туди навідалися туристи — і знову розпочалась втеча. Цього разу остання.

 Зрозумівши, що ніде на землі їй немає спокою, Тамара Василівна повернулась туди, де розпочалась ця дивна історія — до квартири, в якій п'ятнадцять років жило щастя і яке за один місяць розбилось вщент.

 Жінка налила повну вану води і не роздягаючись лягла в неї. Потім набрала на мобільці ненависний номер, увімкнула гучномовець і поклала апарат неподалік на журнальний столик. 

 На всю ванну кімнату залунали тривожні гудки. Згодом почувся тріск, пауза і лише потім — ненависно-коханий голос:

 — Томочко, а ти довго протрималась. Навіть надто довго. 

 — Годі прикидатися. Я вже давно все знаю: ти — не Костя, ти — лише його примітивна програма.

 Цього разу пауза тривала надто довго. Склалось враження, ніби абонент неочікувано завершив розмову, але через власну неуважність забув натиснути на червону кнопку. Та ось голос заговорив знову:

 — А ти розумніша, ніж я очікував. Не дарма я вибрав саме тебе в якості своєї дружини.

 — Не поспішай з висновками. І взагалі, навіщо я тобі потрібна? По факту, навіть якщо я за тебе вийду заміж, все одно залишусь сама: тебе ж вже не існує.

 Пауза. Голос:

 — Навіщо? Бо ще за життя сказав: ти будеш моєю. А якщо я щось вирішив — так тому й бути. Стосовно ж того, що нібито залишишся сама, так ти не хвилюйся: не залишишся. Телебачення й  інтернет добре роблять свою справу, тож вже незабаром після нашого весілля не тільки перехожим, але й тобі здаватиметься, що я живий і знаходжусь десь поруч з тобою.

 — Ти так у цьому впевнений?

 Пауза. Голос:

  — Чи впевнений я у цьому? Та сучасна історія все каже сама за себе. Скільки разів сині екрани кардинально змінювали думки народів? Цього не порахує навіть кращий Архімед. Бо віртуальний світ має на людей більший вплив, ніж якась королівська династія на своїх підданих. 

 — Ти божевільний!

 Коротка пауза. Солодкий голос:

 — Можливо. Але я збожеволів від сильного кохання до тебе.

 — Ні, ти не божевільний. Ти просто не людина.

 Пауза. Знову крижаний голос:

 — Ми ж, начебто, це вже з'ясували.

 — Ні, ти не зрозумів. Я мала на увазі не тебе-програму. Я кажу саме про тебе, про людиноподібну оболонку.

 Телефон замовк. Образився.

 — Я тебе в останній раз питаю: чи покинеш ти свою божевільну ідею й залишиш мене в спокої? — Тамара промовила це з натугою, важко просуваючи слова крізь ком, який застряг у горлі. Голос її тремтів сильніше, ніж березовий лист під час буревію. Але навіть розвинута програма передбачень не мала змоги відчути цього.

 На диво, відповідь пролунала надто швидко:

 — Я тобі вже все сказав.

 — Що ж, тоді ти мені не залишив вибору. І запам'ятай: я ніколи не буду твоєю, хоча колись я і справді мріяла про це.

 Пауза. Голос:

 — Ти що, вирішила накласти на себе руки?

 Жінка нічого більше не відповіла. Мовчки взяла лезо для бритви і перерізала ним вени. По руках тоненькими стрічками побіг ласкавий біль. Струмочки крові туманом розповзлися в прозорій воді. Вже втрачаючи свідомість, Тамара Василівна знов почула нахабний голос:

 — Дурненька! Ти ж лише свої ніжні ручки дарма занапастила. Адже вже зараз по сходах мчать викликані мною лікарі. І що б ти не робила, вони все рівно тебе врятують. І ти все-таки будеш моєю. Бо так сказав я, Маестро передбачень!