Неіснуюча проблема

 Наревівшись на дев'ять життів вперед, вже наступний свій ранок жінка розпочала з помсти. Вона не мала жодного плану, більш того — вона навіть не уявляла, якою саме буде помста. Наразі їй хотілося лише одного: особисто, своїм акуратним манікюром розірвати на шматки того, хто вже двічі позбавив її сімейного щастя.

 Але перед тим, як розпочати помсту, жінці довелось розібратися з новою проблемою. Одразу після рокового репортажу вічно усміхненої ведучої чимала кількість людей зацікавилась життям Тамари Василівни. На багатьох сайтах з'явилось по декілька блогів на цю тему. Крім того, звідкілясь знайшлась майже сотня "людей", які начебто своїми очима бачили, як Тамара привселюдно зраджувала чоловікові з Костянтином. Після коротких переписок жінка з'ясувала, що більшість очевидців її псевдозради — нерозумна молодь, яка шукає будь-які шляхи для популярності, а також примітивні чат-боти запрограмовані на декілька примітивних фраз. Але від цього легше не стало.

 Та на все це можна було б закрити очі, якби проблема обмежилась лише віртуальним світом.

 «Десь я давно читала, що на самому початку інтернет розроблявся лише у військовому плані, на рівні бойової зброї. Як я тоді ще сміялась над цим, дивлячись, як п'ятирічна малеча грається "зброєю" чи дивиться на ній примітивні мультфільми. Наразі ж у мене немає жодної причини навіть для натягнутої усмішки.» Так роздумувала Тамара Василівна, вчергове втікаючи від нав'язливих кореспондентів і цікавих прохожих. Щоб позбутися переслідувань і надмірної уваги, їй навіть довелося кардинально перевтілитися: одягнути білу перуку, закрити обличчя великими сонячними окулярами і легкою рожевою хусткою, якою була пов'язана її бліда шия.

 У такому образі жіночка й постала перед побліклою від часу багатоповерхівкою. Перед рідним велетенським будинком, в якому вона б жила і досі, якби не одна обставина далекого минулого.

 «Невже лавка збереглася? Та сама лавка, на якій я вперше пізнала сором'язливий вогонь міцного поцілунку… Так, не відволікатися! Зараз мені необхідно лише одне: піднятися на п'ятий поверх і вибити дух з цього майстра поцілунків. Он і вікно його кімнати. Тої кімнати, в якій ми днями й вечорами готували домашку, проекти… Ось, знову! Як в тому вірші: „Думи мої, думи мої, лихо мені з вами”. А як позбутися від власних дум? Як приборкати цих нематеріальних комарів?»

 Та на Тамару чекав неприємний сюрприз: на довгі вистукування і видзвонювання двері так і не відчинились. Сусіди ж розповіли ще більш приголомшливі факти. Наче змовившись, кожен з них повторював одне й теж: Костянтин Непорушний безслідно зник. Якщо більш детально, то деякого дня він вийшов з квартири з однією лише папкою в руках і попрямував на роботу, як і зазвичай кожного робочого дня. Але додому він так і не повернувся. 

 «І де мені тепер його шукати? Він же може бути де завгодно, можливо навіть закордоном. Подзвонити? Ще чого!» У відчаї вона вмостилась на лавці, зігнулась ледве не вдвічі і задумливо почала перебирати штучне волосся.

 — Томо, це ти? — тендітна рука дружелюбно торкнулась плеча. Щуркіна повернулася: поруч сиділа величеньких розмірів блондинка, сверсниця Тамари Василівни. Лише по очам та широкій посмішці жінка впізнала в ній однокласницю Валю, яку після школи жодного разу так і не бачила, хоч телефоном розмовляла з нею ледве не щодня. — Я все дивлюся: ти чи не ти? А чого ти так нарядилась, наче на Хеллоуїн? І взагалі, куди це ти вляпалася? Таке про тебе пишуть — наче про іншу людину. Агов, ти чого?

 Тамара не втрималась. Зустрівши рідну душу, вона без роздумів вилила на неї весь потік наболілих емоцій в поєднанні зі сльозами замученої душі.

 — Ну, все, все, годі плакати, — з щирим, наче материнським, почуттям промовляла Валентина. Дивлячись на неї можна було б подумати, що мова йде не про зламану людську долю, а про розбиту вазу, яку легко склеїти чи замінити. — Знайдемо ми твого Костика, хай хоч під землею сховається — всеодно за вуха витягнемо.

 — Як же його дістанеш? Невже в тебе є знайомий детектив?

 — Детектива, може, немає, а ось Павло Зубенко завжди під рукою мається.

 —  Ти що, з цим ботаніком?

 — Хм, ботанік… Взагалі-то, інформатик. Та ще й який! Справжній чарівник віртуального світу.

 — Це б, звісно, було чудово… Але ж це займе багато часу…  

 — Облиш! Це справа на кілька днів, не більше. А покищо ти в мене погостюєш. І не сперечайся: ми ж з тобою стільки не бачились, треба наверстати… 

 Та Валентина помилилась: збір досьє затягнувся на цілий тиждень. За цей час Тамара встигла стати майже повноцінним членом родини Зубенко.

 Весь день в квартирі панувала така тиша й спокій, що могло здатися, ніби господарі вже давно її покинули. Валентина, не дивлячись на гарний заробіток чоловіка, з самого рання і до пізнього вечора працювала продавцем у супермаркеті. «А що, я хіба не люди, працювати не можу?» Павло ж увесь цей час проводив біля монітора комп'ютера. Лише іноді він ненадовго покидав свою улюблену кімнату, аби відвідати вбиральню або холодильник. Натомість ввечорі подружжя нарешті зустрічалось: обмінювалися поглядами, дарували одне одному добрі слова. А що вони вночі за стіною виробляли! Тамарі навіть доводилось вуха подушкою від заздрощів закривати.

 — Ох, дівчата, — нарешті розпочав довгоочікувану розмову Павло. — Ну ви мені й задачу задали… 

 — Любий, щось ти носа надто задер.

 — Можливо, й задер, але ж не просто так. Бо, чесно кажучи, вперше маю справу з таким засекреченим покійником.

 — Як покійником? — без тіні смутку, але з зайвою радістю вигукнула Тамара. «Невже мою проблему матінка-земля вже проковтнула?»

 — Ось так узяв і помер від раку півтора роки тому.

 — Коли? Зачекай-но, Павлусю: якщо Костя помер, хто ж тоді Томі дзвонив? 

 — Він і дзвонив, — навмисно серйозна фізіономія чоловіка ледве стримувала усмішку. Мабуть, саме з таким виразом обличчя Шерлок Холмс повідомляв клієнтам результати своєї роботи.

 — Так, Павлусю: я тебе, звісно, сильно кохаю, але давай ти вже перейдеш з мови сфінкса на нашу, людську. Бо дивися, залишися без торту.