Made in Korea

Кожен нормальний українець хоч раз у житті мріяв бути китайцем. Це правда, панове скептики. І нема чого сперечатися, - якщо ви, звісно, зібралися це вчинити! От мій накращий друг — він і досі індус. Хоч народився між Вінничиною і Київщиною, а його борода допомагала впізнавати в ньому якого-небудь литовського лісового брата. Ти можеш на його голові рубати дрова, готувати каву або варити юшку до свіжовпійманої риби, але в жодному випадку він від цього не перестане почуватися індусом.

Індус є індус. Така його природа. І з цим важко щось зробити. Те саме можна сказати про «українську китайську мрію». Звичайно, я трохи утрирую: багато-хто з вас волів би бути радше грузином. Деякі з радістю почувалися б азербайджанцями. Японцями - у крайньому разі. Я ж хотів бути корейцем. Причому не з прізвищем популярним Пак чи Кім, а з незугаргим і практично китайським Чанґ.

Отже, моє прізвище Чанґ - і з цим важко сперечатися.

Якщо хтось гадає при цьому, що в своєму дитинстві я по дві години поспіль стояв поперед люстром, розтягуючи зморшки біля очей паралельно обрію, такий помилиться. Усе корейське, що я робив - мріяв. Бути корейцем - це відчувати світ так, як чува його кореєць. Розуміти, що камінь - рідніший омріяного чорнозему, тому що камінь - це також і ґрунт, на якому виростає людина вбо, в крайньому разі, церква. Мружитися на сонце і час від часу показувати йому пальчик: ні, не обдуриш, я знаю, що сьогодні буде спека, і тому знов неодмінно піду в школу в чорних окулярах - хай там що думають піонери, мені, мовляв, байдуже. Відчувати тонкі лінії обличчя і спорідненість губ у дівчини, коли вона сідає в автобус майже навпроти мене, в картатих джинсових шортах, кросівках “Найк” і дивовижній фіолетовій блузці, що нагадує вечірнє плаття. Ця сукня нагадує віяло, як і інша, незаплямована синцем, частина її обличчя, тонюсіньким пензлем ніби намальованого в просторі.

Узагалі, коли чесно, вона схожа на Наталку По-Цхо. Дівчину, знадливість погляду якої зачаровувала кожного, хто дивиться в її бік. Як і дівчина в фіолетовій вечірній блузці, вона в цей час опускала очі, і було зрозуміло, що це зачиняння шторки в бамбуковій хатинці її лона більше схоже на запрошення. Тим більше, що вона робила це надзвичайно швидко і несподівано. Здавалося, що тебе розглядають так наполегливо і так рішуче, як це роблять сни або незнайомці перед початком неприємної розмови. І раптом, як у ляльки Барбі, клік, клік, коік - вії шугнули вниз словом “так”. І за ляльчиною інерцією зараз же повернулися в попереднє сврє затишне становище. Якби паралельно за вами спостерігала б ще якась пара чужих очей, то неодмінно сприйняла б цей барбійний жест як персональну галюцинацію. Так усе це поганство виглядало. Якби на моєму місці тоді опинився маленький хлопчик у темних шортах і синій сорочечці у клітинку, він просто шалено затер би кулачками обидва очка, неначе знищуючи “двійку” в щоденнику. Прийшовши до тями, не одразу, мама насварила б його пальчиком: не три, попливуть річкою личка крижинки слізоньок. Тим часом ваші безсловесні перемовини з Наталкою По-Цхо віддалилися б із ПАЗика на відстань, яку решті роззяв-споглядачів уже не надолужити. Мій друг був страшенно, і не один рік закоханий у цю Наталку. І навіть добився взаєму. Узагалі це була дивовижна дівчина, легенди про яку точилися роками. Дими від цих, нині вже знищених, пліток підіймалися на рівень четвертого-п`ятого поверху - висіли потім над містом, наче туман.

Щоправда, дівчина в фіолетовій вечірній блузці, яка їхала розважатися до великого міста напередодні 25 річниці незалежності України, схожа на По-Цхо хіба що частиною обличчя.

Це вона, частина, закликає на розвідку таємниць і змушує дізнаватися про все заборонене, що написане всередині її біографії і може бути дописане в цій книжці у майбутньому вже й завдяки твоїм персональним зусиллям. У іншій частині, здавалося б, того самого обличчя - жодної східної містики, німфоманства, опускання неповинних, а насправді страшенно блудливих зіниць.

Ні. Ліве око дівчини дивиться на тебе цілком прагматично і вкрай по-українському. І напевне саме оцьому безапеляційному скануванню корейця навпроти, що безсоромно розглядає іншу сестру її ж обличчя, слід завдячувати несподіваному рішенню, коли дівчина раптом розвернулася в бік водія і застигла в цій позі назавжди. Тільки білі більярдні кульки її грудей погойдуються під фіолетово-прозорою вечірньою сукнею.

Тепер вона стежить - або вдає, що стежить - за шляхом. Намагається стати ближчою водієві. Аніж оцьому невідомому «китайцю». І тільки кущ троянд, серед яких літають метелики, вигравіруваний на її руці у вигляді тату — ось кущ як змій заповзає в самий рукав і бавиться там, усередині дівчини невідь-чим - нагадує її справжню професію і взагалі її дещо безцеремонне ставлення. До самої себе, до світу, до мистецтва. Навіть до батьківщини, яка продовжує нагадувати прагматичну, але сонячну і прекрасну, сповнену всілякого каміння Корею.

Між тим, я вже вивчаю хмари. У спеку, яка хоче тебе заколисати і забрати навіки, мов сон, крізь темні окуляри ПАЗика вони здаються застиглою літографією, написаною приватним чином на нашій спільній біографії. «Життя» називається. Кольори літографії — чіткі, холоднуваті. Однак оцей малюнок недвижно втікаючих хмар чимось нагадує наше повсякдення. Він може снитися тобі постійно, причому там ти не помреш, захлинувшись вчорашньою їжею. Він як пелена дощу, яку постійно тримають перед тобою на кшталт прапора, до якого постійно потрібно торкатися губами. Із якогось часу ти перестаєш зважати на нього, сприймаючи світ як власну приватну власність, а не як ідею, ща яку потрібно помирати в чужих далеких окопах. І щоб ти не відповів, тобі його все одно не перехитрити: тільки автор задуму достеменно знає, що саме зображено на ній — на картинці, яку показує лікар-простір.

Раптом на дисплеї корейського мого спогаду виникає двоповерховий будинок. Тракторна бригада. Її мешканці - майже інопланетяни. Це “западенці”-заробітчани. Їхні жінки, виснажені непосильною працею на чужому полі, худі, замріяні - про що тільки вони не мріяли - і чорні, як корейці. Чоловіки п`юні. Їх ніхто ніколи не бачить. Жінки іноді вискакують - швидко як бджілки, їхні колінця, що раптово вискакують назовні з оселедців суконь, нагадують недостиглі паростки кукурудзи, а ручки — вони не товщі за ранній очерет. У всіх короткі стрижки. Але одна має кучеряве волосся, смагляве обличчя, і вона пряма протилежність витонченої і зграбної Наталки По-Цхо. За цією чоловіки не упадають. Ні, вона сама шукає пригод на свою голову. З великою цікавістю, коли їхні «западенські” чоловіки відволікаються на гру в карти, жіночка розглядає навколишніх людей. А потім її голова, схожа на голову пташки, так само хутко щезає в глибині вікна.