Р.12. Епізод 9: Відліт і Роздуми

Перед самим відльотом команда служби безпеки «Астракорду» передала нам офіційний протокол: доковий і додатковий рахунок за екстрену «червону реакцію». Усе сплачено коштами з золотого вантажу, а справу Вувіркл закрито — шпигунку перевели до центрального слідчого сектора і підтвердили нашу непричетність. Після надання повних свідчень, отриманих записів і тестів на феромонний вплив адміністрація станції видала електронний сертифікат: «Екіпаж корабля Тетрафан звільнено від подальших претензій, дозвіл на вільний вихід у відкритий простір — ПІДТВЕРДЖЕНО». Лише тоді шлюз відчинився і ми, остаточно легалізувавши виліт, рушили геть з цього гігантського персико-вулика.

Для початку я позначив конкретний орієнтир — сектор Лютмен-12, де заховані підземні колонії Кварцидів, а поруч дрімають водні світи Занфорів. Там, між кристалами й лагунами, можна спробувати заснувати перший коаліційний форпост вільного середовища. Адже «Астракорд» дав мені більше технологій і знань, ніж розуміння реалізації моєї мети.

Бойові роботи вже переобладнували вантажний відсік у режим гіпергравітації — досконалий полігон, щоб прокачати мою силу й відпрацювати маневри Валарга. Маршрут прокладено, дозвіл на вихід отримано, — повідомив корабель. Ми більше не коливалися ні секунди: «Тетрафан» вирвався зі стоянки й набрав крейсерську швидкість, лишаючи позаду ілюзії «Астракорду», і не гублячи з прицілу справжню мету — вибудувати власний світ порядку й свободи.

Ми відлітали від «Астракорду» — цього Вавилону Всесвіту, перехрестя світів, цього місця надій і розчарувань. Станція швидко зменшувалася, перетворюючись на тьмяну цятку, а потім і зовсім зникла з поля зору. Ми знову були одні у безмежному космосі, оточені лише мовчазними зорями та нескінченною темрявою. Але тепер ця темрява не лякала мене, не пригнічувала. Тепер я знав, що навіть у найтемнішій безодні може знайтися промінь світла, і що навіть у найвідчайдушнішій ситуації є надія. І що навіть у найбільшій самотності ти… не один.

Я сидів у капітанському кріслі, закривши очі, і намагався зібратися з думками, розкласти все по поличках, зрозуміти, що робити, як жити й боротися далі.

Позаду залишилася низка випробувань, втрат, перемог і зрад. Феррагус, Ксіріус, Ресурсники, Ксантоїди, «Астракорд»… Кожна подія, зустріч, розмова залишили свій слід у моїй душі, змінювали мене, вчили, змушували рости.

У моїй пам’яті відбився «Рай» — ідеальна, але замкнена і мертва сферична клітка. Місце, де я не жив, а лише існував, ніби в’язень у своєму власному тілі. Згадував Аву, її наївну віру в цю ілюзію, її смерть, яка стала для мене пробудженням.

Пригадував Феррагус — цю дику, ворожу планету, що ледь не стала для мене могилою, яка випробувала мене на міцність, змусила мене боротися за своє життя. І я згадував Валарга, цього грізного хижака, який став моїм союзником, братом. Згадував про внутрішній голос, який відкрив у собі у хвилину смертельної небезпеки, що врятував мене не один раз, з’єднавши мене з Тетрафаном і з самим Всесвітом.

Згадував Ксіріус — цю дивовижну, мирну планету, де я пройшов випробування голодом, пізнав себе, відкрив у собі нові сили, де я… зустрів Іклу. Її ніжність і кохання. І я відчував хвилю смутку, наче порожнеча знову намагається заповнити мою душу. Але я не піддавався. Я знав, що повинен бути сильним та йти далі.

Постали спогади про Ресурсників — цих низькорослих, жадібних істот, які обдурили мене, намагалися вбити. І я зауважив, що у мені знову прокидається гнів і жага помсти затьмарює мій розум. Але я стримував себе. Знав, що помста — це не вихід. Що справжня сила — не в руйнуванні, а у творенні. Хоч якими відразливими вони не були, але за допомогою їх відкрив у собі внутрішню силу зцілення, це компенсувало мою лють. Спілкування з ними навчило мене краще обирати партнерів…

А ці незбагненні Ксантоїди, загадкові істоти. Їхня мудрість змінила моє розуміння світу і залишила свій відбиток у моїй душі, вони навчили мене бачити по-іншому, відкрили мені внутрішнє око.

І, нарешті, найсвіжішим у моїй пам’яті був «Астракорд» — це місце надій і розчарувань, місце успіху і невдач. Я згадував про зустрічі з різними расами, їхні історії, проблеми, цілі. Про те, як одні були готові допомогти мені, а інші — ні. Про те, як важко знайти справжніх союзників і легко нарватися на ворогів.

Мехаріани згадувалися мені як постаті з тіні — мовчазні, холодні, але водночас на диво чесні. Їхня стриманість приховувала щось глибше — не байдужість, а досвід. І саме вони дали мені зрозуміти: боротися зі Світлими — не моя особиста війна. Це всесвітній спротив. Також про те, що вони можуть знати щось про моє минуле, про моїх… родичів.

Але я не дозволяв цим емоціям, почуттям, спогадам оволодіти мною. Адже вчився контролювати їх, керувати ними, вчився бути сильним.

Я змінився, виріс, став іншим.

Більше не було тієї наївної, розгубленої істоти, яка колись прокинулася в «Раю». Я став воїном. Капітаном. Лідером. Став тим, хто приймає рішення. Тим, хто несе відповідальність, бореться за своє майбутнє і за майбутнє всього Всесвіту.

Я збагнув свою силу. Силу, яка дрімала всередині мене і прокинулася завдяки життєвим випробуванням, змінила мене, давала мені можливість змінювати світ. Навчився слухати свій внутрішній голос, відчувати енергію, бачити без очей. Думкою керувати кораблем, зцілювати себе, виживати в найскладніших умовах.

І я усвідомлював свою відповідальність. Відповідальність не тільки за себе, за Тетрафана, Валарга, не тільки за свою команду, а й за… інших. За тих, хто страждає, хто потребує допомоги, хто не може захистити себе сам. За тих, хто вірить у мене.