Р.12. Епізод 8: Послання Світлих

Арешт Вувіркл санкціонований «ядром безпеки Астракорду» після машинної верифікації доказів.

Згодом охорона забрала її в ізолятор і я відчув, як напруга, що сковувала моє тіло, поступово відпускає, але на зміну їй прийшло інше почуття — важкість. Важкість від усвідомлення того, що сталося, від розуміння, що я був обдурений і довірився шпигунці.

— Тетрафане, — промовив я, сідаючи в капітанське крісло і відчуваючи, як моральне виснаження накочує на мене. — Ти казав, що знайшов якийсь довгий сигнал. Зашифроване повідомлення. Що там?

— Так, капітане, — трохи з тривогою в голосі, відповів Тетрафан. — Я розшифрував його — це аудіозапис. І він адресований… Світлим.

Я здригнувся. Світлим? Знову вони? Стежили за мною? Невже вони знали про все, що зі мною відбувається, а можливо, спланували все це?

— Відомо, хто відправив повідомлення? — запитав я.

— Згідно з моїм аналізом, — відповів Тетрафан, — відправник — Вувіркл.

Я відчув, як мене пронизує холодна хвиля жаху і земля йде з-під ніг.

Вувіркл… ця ніжна зрадниця. Вона шпигунка! Хоча це вже було не питанням, а фактом. Працювала на Світлих! Обдурила мене! Використала?

Усе, що було між нами, — розмови, дотики, близькість — усе це було брехнею, хімією? Грою? Частиною її завдання?

Я не хотів у це вірити. Не хотів приймати це. Можливо, ще феромони на мене впливали. Але факти були невблаганні. І вони вбивали мене.

— І… що в повідомленні? — запитав я, намагаючись стримати емоції.

Тетрафан увімкнув запис. І я почув її голос. Голос Вувіркл, який тепер звучав інакше — не ніжно, звабливо, а жорстко, цинічно, як голос хижака.

— Контакт з об’єктом встановлено, — говорила вона, і кожне її слово, як гострий ніж, впивалося в моє серце, завдаючи нестерпного болю. — Підтвердьте ліквідацію! 

— Ліквідацію? Мене? Вони… вони наказали їй вбити мене?

На мить запанувала тиша, а потім пролунав інший голос, який я впізнав. Голос, який я чув раніше. Голос, що належав…

— Занадто цінний продукт, — промовив він, і в ньому я відчув байдужість, цинізм. — Пауза ліквідації. Організуйте зустріч.

Приголомшення наче притисло мене до крісла. Я не міг повірити в те, що почув. Це жахливо, але правда.

— Це… «Голос з Раю» та голос Вувіркл… — прошепотів я, не в змозі закінчити фразу.

— Так, капітане, — підтвердив Тетрафан. — Це голос Вувіркл. Вона шпигунка, що завербована Світлими.

Всередині мене було відчуття, наче все обривається. Продукт, продукт, продукт — слово, яке звучало в голові й не давало спокою. Як зверхньо, неемоційно воно було сказане, так ніби про товар на полиці магазину, ніби щось неживе і неважливе, як буденність для того, хто сказав. Я знаю собі ціну, я сильний і Ви пошкодуєте…

Повільно розворушив своє тіло в кріслі, усвідомлюючи, що мене накриває хвиля безсилля і розпачу.

Вувіркл не тільки обдурила мене та використала, а й ледь не вбила. Я повірив їй. Відкрився, покохав. Точніше, повівся на хімічну ілюзію кохання, яку вона створила.

Тепер я знав правду. Гірку, жорстоку правду, яка повільно вбивала мене. У пам’яті спалахнули її мінливі риси, але тепер я бачив усе крізь призму фактів: відполірований фасад, під яким працював холодний розрахунок вербування. Поступово пригадав усе, що вважав близькістю, мов кадри з лабораторного експерименту: кожен дотик — маркер, кожне слово — тригер. Далі в голові були образи тих, хто слідкував за мною на станції «Рай», як за мишею в лабораторії. Стежили за двомастами шістдесятьма життєвими циклами Мад, як я. Спостерігали, як вони народжуються, живуть, вмирають. Якими треба бути, щоб це все робити…

— Хочуть зустріч? — запитав я ледве чутно. — Навіщо?

— Точна ціль мені не відома, капітане, — відповів Тетрафан. — Але я впевнений, що нічого доброго ця зустріч нам не обіцяє. Світлі небезпечні. Вони підступні. Не зупиняться ні перед чим, щоб досягти своєї мети.

— І яку мету вони переслідують? — запитав я.

— Це найгірше… невідомо, — відповів Тетрафан. — Але я можу припустити, що вони хочуть повернути тебе: використовувати, експериментувати над тобою, або щось гірше.

Я здригнувся. Згадав про «Рай», про ті жахливі експерименти, що були в інших кімнатах, які я бачив коли тікав. І я твердо зрозумів, що не допущу цього. Що я не дозволю їм знову позбавити мене волі, зламати мене.

— Не підемо ні на яку зустріч, — промовив я. — Це нерозумно і пахне пасткою. Ми не можемо їм довіряти і мусимо бути обережними. Тим більше, зв’язкову арештувала служба безпеки ексаполісу.

— Згоден, капітане, — відповів Тетрафан.

Я підвівся з крісла, відчуваючи, як у мені прокидається нова енергія й рішучість.

— Що ж, — промовив я, дивлячись у вікно, на нескінченний космос. — Тоді будемо боротися за своє життя. За свободу і майбутнє.

Я ще довго сидів, слухаючи власне дихання і шепіт спогадів. Кожен спогад про Вувіркл тепер здавався отруєним. Ніби переглядав фільм, у якому головний герой не знає, що його знімають, і ця беззахисність тепер палила мене зсередини. Але це було моє минуле. Тепер настав час діяти.