Р.12. Епізод 6: Ніч з Вувіркл

Навіть не пам’ятаю, як опинився на кораблі. Після зустрічі з Вувіркл щось у мені змінилося. Її оманлива краса, обіцянки… Це було як навіювання чи сон, від якого важко прокинутися, що поглинає і підкорює. Я намагався зосередитися на пошуку союзників, на розгадці таємниць цієї станції, своїй місії, але її образ знову і знову поставав перед моїм внутрішнім зором, як фантом чи обіцянка чогось забороненого, бажаного.

Тетрафан помітив мій стан, мою внутрішню боротьбу.

— Капітане, — пролунав його голос у моїй свідомості, як голос розуму і друга, що намагається врятувати тебе від самого себе. — Твої фізіологічні показники нестабільні. Ти схвильований, збуджений. Щось сталося?

— Я… зустрів одну істоту, — відповів подумки, намагаючись приховати сум’яття, хотів обдурити його і себе. — З раси Октавіан. Вона… вона запросила мене…

— Октавіанка? — перебив мене Тетрафан, і в його голосі я відчув не просто констатацію факту, а попередження. — Я сканував станцію, капітане. І бачу дещо таке, чого не бачиш ти. Їхні феромонні залози дуже сильні. І специфічні. Вони впливають на сприйняття, емоції, бажання. Створюють ілюзію привабливості, кохання та щастя. Але це не справжнє. Обман і маніпуляція. Це особливість Октавіан.

— Я вже знаю, — прошепотів я подумки, відчуваючи, як сором охоплює мене. — Розумію це, але я не можу протистояти. Це сильніше за мене. Потрібен час, щоб ці її феромони завершили свою дію.

— Будь обережний, капітане, — застеріг мене Тетрафан. — Ця істота може бути небезпечною не тільки для тебе, але й для всіх нас.

Знав, що він має рацію і повинен його слухати. Опанувати себе. Але не міг… Не міг опиратись і пішов на її пошуки. Тетрафан хотів мене зупинити, але капітан, затьмарений феромонами, його не слухав. Вийшовши з корабля, я ніби тварина, що за запахом шукала свого господаря, пішов до клубу, де востаннє бачив цю прекрасно небезпечну істоту.

Вувіркл знайшла мене перша, ніби прочитавши мої думки, бажання, ніби знаючи, що я не можу їй відмовити. Вона підійшла, легка і граціозна, як сама спокуса і її щупальця потягнулися до мене, як руки, що одягають кайдани, обіцяючи насолоду і забуття.

— Мадо, — промовила вона, і її голос, як і раніше, здавався мені музикою, хоча я вже знав, що це ілюзія і фальш. — Я чекала на тебе. Знала, що ти прийдеш. Відчувала, що ти мій. Я хочу бути з тобою. Хочу подарувати тобі щастя.

Вувіркл лишень легенько торкнулася мене щупальцем, і все тіло накрило хвилею тепла. Її феромони діяли мов сильний наркотик: подих збився, серце гупало аж у горлі, у м’язах з’явилася солодка слабкість, а думки попливли, ніби хтось вимкнув гальма. Одного дотику вистачило, щоб я опинився за крок від бурі емоцій, на межі, де ось-ось зникне самоконтроль і вибух струменем вдарить об внутрішню частину костюма. Я встиг зібратися й відступити — і зрозумів: це не кохання, це хімія, яка змушує тебе хотіти більше, ніж ти насправді готовий. Але безрезультатно.

Вона запросила мене до себе. І я не зміг відмовитися. Не зміг протистояти бажанню, цьому хімічному сну. Я пішов за нею, як раб своєї пристрасті.

Її житло було схоже на печеру, але не звичайну, не кам’яну, а якусь штучно створену, задрапіровану м’якими, шовковистими тканинами, що переливалися в приглушеному світлі, яке лилося невідомо звідки. Повітря було наповнене п’янким, дурманним ароматом, який ще більше затуманював розум і підкоряв волю, перетворюючи мене на щось інше, на когось іншого, на — не мене.

Тетрафан намагався мені щось казати, запитувати, але я його не чув, я був глухий і сліпий. Атрактанти, здається, заглушили все, крім одного… бажання.

Вувіркл, як і раніше, здавалася мені втіленням краси і досконалості, хоча я й розумів, що це лише ілюзія, створена її феромонами, що це обман, пастка, але я не міг нічого з собою вдіяти, я підкорявся цьому бажанню, яке заволоділо мною.

Вона підійшла до мене, її щупальця обвили моє тіло і… це сталося. Те, чого я так боявся і те, чого так хотів.

Не буду описувати подробиці. Це було б неправильно. І не потрібно. 😉

Скажу лише, що цей досвід був іншим. Не таким, як з Іклу. Не таким, як я очікував і хотів.

Дотики Вувіркл були точними, майже лабораторними, але не було ні тепла, ні ніжності. Не було справжності кохання. Була лише фізіологія, техніка і порожнеча. Не кохання, а відпрацьована програма. Усе було механічно, як акт, функція чи обряд. Як щось, що потрібно зробити, але що не приносить радості, не дає щастя і не має сенсу.

Відчував задоволення, але це задоволення було поверхневим. Воно не зачіпало глибин моєї душі, не дарувало відчуття єдності, не наповнювало мене, а навпаки… спустошувало.

І коли все закінчилося, я відчув не полегшення, а… розчарування. І огиду. Огиду до себе, до неї, до всього, що сталося. Огиду до своєї слабкості, дурості.

Щойно ансамбль гормонів стих, у моїх грудях зяяла чорна безодня. «Смачний, але звичайний», — прошепотіла вона без емоцій і попрямувала у напівпітьму печерного інтер’єру.

До мене прийшло усвідомлення того, що це був обман. Мене використали, зґвалтували, не фізично, а емоційно, духовно. Я піддався на ілюзію, зрадив себе, втратив щось важливе, справжнє. Я програв не через слабкість тіла, а через відмову волі. І цей біль від втраченого контролю був гострішим за будь-яке поранення чи голод. І це випробування я не пройшов…