Р.12. Епізод 5: Знайомство з Вувіркл (Октавіанкою)

Після першого коктейлю, підсвідомо шукаючи полегшення від зустрічі з Мехаріанами, щось у мені змінилось. Я почав по-іншому сприймати атмосферу всередині, і моє перше враження виявилося не таким атмосферним. Я подивився на оточення по-новому. М’які, але всепроникні хвилі світла мінялися кольорами, від смарагдового до насиченого індиго і, ніби дим, розчинялися у повітрі, спалахували голографічні фігури й каскади фотонних іскор. Лазерні прожектори розтинали простір купчастих туманів, а незрозумілі оптичні прилади накладали на зал химерні вуалі, що примушували простір пульсувати. Закони гравітації та часу тут ніби вимикалися. Замість звичної музики лунали концентровані хвилі енергії. Ритм йшов не через вуха, а через грудну клітку, розсипаючись по нервових закінченнях безліччю електричних імпульсів. Кожен такт хитав підлогу, ніби станція відривалася від реальності, тіло підкорялося загальному ритму. Розум розкладався на частинки, які танули в цьому вихорі світла, звільнені від думок, турбот і самого поняття «обмеження».

Цього разу мені хотілось самому замовити у бармена-механоїда ще один оригінальний напій. Мою увагу привернула назва: «Зоряний Неон», де сподобався не зовнішній вигляд, а назва.

Бармен-механоїд, що готував «Зоряний Неон», оснащений прозорими руками-маніпуляторами, через які було видно, як рідини змішуються та переливаються. Використовував спеціальні ультразвукові хвилі для створення ідеальної піни, яка нагадувала мініатюрну хмару, що світилася різними кольорами. Подаючи напій, бармен завжди додавав унікальне побажання: «Хай сяйво зірок підсвітить ваш шлях!». І воно було доречним на цей момент.

«Зоряний Неон» подали в прозорому келиху сферичної форми, що нагадує мініатюрну планету. Всередині напій світився м’яким аквамариновим і фіолетовим світлом. Гелійна піна утворювала на поверхні напою тонкий, мерехтливий шар, який змінює відтінки при кожному русі келиха. Космічна пилюка плавала у рідині, створюючи ілюзію нескінченного космосу.

Пригубивши цей витвір мистецтва, на мене нахлинули нові відчуття. Спочатку напій подарував освіжаючу кислинку з легкими нотками цитрусів і м’яти. Далі з’явилась солодкість із нотками тропічних фруктів, що розкривалися повільно. На завершення відчувся м’який холодок із легким квітковим післясмаком, який залишався тривалий час.

Напій мав заспокійливий і легкий стимулюючий ефект, допомагаючи розслабитись, адаптуватися до умов станції.

Мені напій сподобався так, що я не стримався й запитав про склад у бармена, щоб пізніше відтворити його в мультикуку корабля. Він, як і годиться, сухо видав складники:

• Кваркфрутова есенція: Екстракт із рідкісного фрукта іншопланетного походження, що надає легку кислинку з нотками цитруса.
• Гелійна піна: Піна, насичена інертним газом, яка створює ілюзію легкості й мерехтить у темряві.
• Рідкий лумінесценс: Густий, світний сироп кольору аквамарину, що повільно опускається на дно келиха, створюючи ефект танцюючого сяйва.
• Космічна пилюка: Суміш дрібних блискіток (їстівного срібла), які імітують зоряний пил.
• Кристали гармонії: Маленькі, напівпрозорі льодяники, що додають солодкість і змінюють смак напою залежно від температури.
• Інгредієнти наливати в келих по кінчику ножа, не перемішуючи…😉

Я усміхнувся, як дитина, яка щойно отримала подарунок. Сидів, насолоджувався цим чудесним напоєм, смикав ногою під ритм музики і відпочивав тілом та розумом. Але мені не вдалося довго релаксувати. Не в моєму випадку. Не з моєю долею.

Раптом я відчув це. Легкий, ледь помітний, але все ж таки реальний дотик. Дотик до моєї руки, чужий, несподіваний, звабливий.

Різко повернувся, готуючись до чого завгодно: захищатися, нападати. І побачив її.

Вона стояла поруч зі мною, зовсім близько, так близько, що я міг відчути її запах, тепло, енергію. Вона посміхалася, дивлячись на мене своїми великими мигдалеподібними очима, які сяяли в напівтемряві клубу, як два запрошення в іншу реальність.

Незвичайна і… прекрасна. Не така, як Офларії, з якими я познайомився на Ксіріусі, не така, як будь-хто, кого я зустрічав раніше, на своєму довгому і складному шляху.

Вона була гуманоїдом, але з явними ознаками іншої форми життя, еволюції, культури. Її тіло, струнке і гнучке, як у танцівниці, було вкрите шовковистою на дотик шкірою звичайного, коралового кольору, але від неї йшло якесь внутрішнє сяйво, що робило її вигляд нереальним, загадковим. Найдивнішим, найпривабливішим були щупальця. Вісім довгих, гнучких, сильних щупалець, які, як у восьминога чи міфічної істоти, обрамляли її тіло, надавали йому незбагненної грації.

— Вітаю тебе, мандрівнику, — промовила вона, і її голос був схожий на музику. — Я відчула твою самотність і вирішила скласти тобі компанію. Сподіваюся, ти не проти?

І посміхнулася, її посмішка була такою щирою, чарівною, що я мимоволі посміхнувся у відповідь, забувши про всі свої тривоги, сумніви та страхи.

— Я… Мада, — промовив, відчуваючи, як ніяковість і щось хвилююче, охоплює мене.

— Знаю, — м’яко і ніжно відповіла вона. — Мене звати Вувіркл. Чула про тебе. Про твої пригоди. Твої сили. Твій корабель.

Вона посміхнулася і в її очах промайнув ледь помітний холодок, на який я тоді не звернув особливої уваги. Вувіркл справді знала про мене багато, навіть занадто багато, але я списав це на свою славу чи чутки, що ходили по станції.