Р.12. Епізод 3: Пошук союзників: Перші зустрічі

Наступного циклу, трохи відпочивши, ми разом із Валаргом повільно просувалися крізь галасливий, різношерстий натовп «Зали Астракорду», намагаючись знайти хоч когось, хто міг би стати нашим союзником, допомогти нам у боротьбі і підтримати нашу місію.

Це було нелегко. Дуже нелегко. Більшість істот, яких ми зустрічали, або шарахалися від нас, побачивши Валарга, або дивилися на нас із неприхованою цікавістю, але без жодного бажання вступати в контакт або допомагати.

Але ми не здавалися. Продовжували шукати, розпитувати. І, нарешті, нам пощастило. Точніше, не зовсім пощастило, але ми знайшли тих, хто був готовий з нами розмовляти.

Першими були Флоребани — розумні рослиноподібні істоти, які відповідали за екологічний контроль на станції. Ми знайшли їх у секторі, який нагадував справжній сад, — з деревами, квітами, травами, водоймами… Тільки все це було штучним, створеним з якихось невідомих мені матеріалів, але при цьому живим.

Флоребани були схожі на великі, прямостоячі квіти, з гнучкими стеблами-тілами, пелюстками-руками, обличчями, які, втім, були більше схожі на маски, ніж на справжні обличчя. Вони спілкувалися за допомогою телепатії, і Тетрафан, на щастя, вже міг з легкістю налагодити з ними зв’язок.

Коли я підійшов ближче, один із Флоребанів розкрив свій бутон і випустив хмарку тонкого пилку. Я відчув, як легені заповнює терпкий аромат.

— Тест на довіру, — попередив Тетрафан. — Їхній пилок виявляє агресію або страх. Якщо реагуєш негативно — він стає отрутою.

Я зробив вдих, тому що можливо трохи нервував, але точно не проявляв агресії і страху. І нічого не сталося — пилок просто розчинився у повітрі, а пелюстки квітки спокійно зімкнулися.

— Ми приймаємо тебе, — пролунало у свідомості. — Ти не зруйнував гармонію.

— Ми чули про тебе, Мадо, — промовив один з Флоребанів і його думки, які я тепер міг сприймати завдяки Тетрафану, були схожі на шелест листя, дзюрчання струмка і спів вітру. — Ми знаємо про твою боротьбу. Ми співчуваємо тобі. Але… ми не можемо допомогти тобі.

— Чому? — подумки запитав я, з легким розчаруванням.

— Ми… боїмося, — відповів Флоребан. — Світлі дуже сильні. Вони нищать все, що стає на їхньому шляху. Вони вирубують наші ліси, отруюють води, вбивають наших братів. Ми не можемо рівноцінно протистояти їм.

— Але разом ми могли б… — почав я, але Флоребан перебив мене.

— Можливо, — погодився він. — Але ризик занадто великий. Ми не готові до цього. Ми не хочемо війни. Ми хочемо жити.

Він замовк, а потім додав і в його думках я відчув смуток, жаль і безвихідь.

— Але ми можемо допомогти тобі по-іншому, — промовив він. — Ми можемо дати тобі те, що стане в нагоді: природні пастки і отруйні гази. Це наша сила, наш захист і зброя.

Я подякував їм і пообіцяв, що ми захистимо їхні ліси, якщо вони коли-небудь опиняться під загрозою, а в думках побачив, як вогонь поглинає ліс Ксіріуса, де саме проходив фестиваль, як гинуть дерева, що мовчки відкривали мені таємниці Всесвіту. І тоді я відчув лють та співчуття. Вибір Флоребанів був не втечею, а тихим героїзмом, який не кидає виклик напряму, але оберігає життя. Я вклонявся їм подумки.

Наступними були Занфори — амфібійні гуманоїди, які мешкали у вологих, болотистих секторах станції. Ми знайшли їх біля штучного озера, де вони плавали, пірнали, гралися, мов діти.

Перш ніж дозволити мені наблизитися, один із Занфорів випірнув із води, тримаючи у долонях краплю рідини, що світилася зеленуватим.

— Істина спершу, — сказав він, і його думки були схожі на киплячу воду, гнів. — Це вода з глибин нашого світу. Якщо твоє серце чисте — вона залишиться прохолодною. Якщо ти брешеш — обпечешся.

Я простягнув руку, оскільки прийшов з щирими намірами. Крапля торкнулася шкіри — і залишила відчуття спокою, легкості, наче вона впізнала мене.

— Ти не ворог, — промовив Занфор і впустив краплю назад у воду.

Занфори виявилися більш войовничими, ніж Флоребани. Вони розповіли мені, що Світлі використовують їхні рідні водойми, як резервуари для якихось ресурсів, часто отруюючи їх, знищуючи все живе, вбиваючи представників їхнього виду.

— Ми… ненавидимо їх, — промовив один із Занфорів. — Ми хочемо помститися. Ми готові боротися.

— Але як? — запитав я. — Адже ви…

— Ми слабкі, — закінчив за мене Занфор. — Ми не можемо протистояти їм відкрито. Але ми можемо допомогти тобі. Ми можемо дати тобі наші наукові знання і антидоти.

Я подякував їм ще раз і пообіцяв, що ми звільнимо їхні водойми від Світлих, якщо у нас буде така можливість. Хоч це виглядало непотрібним — антидоти, я ж навчився себе зцілювати, трохи пихи закралось в мені, яку я тут же прогнав, адже точно не знав, що чекає мене у майбутньому і потрібно бути вдячним за все.

Потім були Орнітори — крилаті істоти, які мешкали у високих, просторих секторах станції, що нагадували гігантські пташині клітки. Вони були гордими, войовничими і цінували честь, силу, змагання.

Коли ми піднялися у височенну купольну залу, один з Орніторів дав мені вузьку металеву стрічку.

— Це символ честі. Якщо втримаєш рівновагу під час польоту — говоримо далі. Якщо ні — тебе не існує для нас. — сказав Орнітор, і його думки були схожі на крик орла чи погрозу.