Р.12. Епізод 2: «Зала Астракорду»

Пройшовши всі перевірки та інструктажі, проведені автоматизованою системою ексаполісу, нам надали початковий дозвіл перебувати на «Астракорді» сім циклів. Поки цього було більш ніж достатньо, і ми були готові зануритися у щось незвідане для нас. Навіть Валаргу, попри його загрозливу зовнішність, було дозволено пройти на станцію під мою особисту відповідальність, як капітана.

Тетрафан наполіг на тому, щоб я взяв з собою роботів, адже він сам перебував тут уперше і хотів би на власні очі побачити всю красу «Астракорду». Самостійно він, як частина корабля, не міг залетіти всередину. А от роботи могли б стати його очима, і я піддався на прохання та дозволив екіпажу прогулятись по залу.

Валарг зі мною вийшов з Тетрафана, а роботи висипались назовні, як металеві кульки по підлозі, в різні сторони. У цей момент я відчув себе вихователем в дитячому садочку, в якого діти розбіглись по всьому майданчику і кожен займається своїми «важливими» справами, але розуміючи, що Тетрафан контролює їх, і вони не нароблять біди, мені стало спокійніше.

А я завмер, приголомшений побаченим. Це місце здавалося не просто архітектурним дивом, а чимось, що виросло з самої тканини Всесвіту. У кожному промені, голографічному візерунку, ритмі музики відчувалось щось одвічне, щось, що поєднувало різні раси не лише простором, а й емоціями, прагненням жити, шукати. І я став частиною цього всього. Світ, що кидав виклик усьому, що я знав. Вже перші секунди дали зрозуміти: ми потрапили в зовсім іншу реальність.

Те, що зовні, з відстані космічного корабля, було двома з’єднаними сферами, всередині виявилося неосяжним простором, який не мав ні кінця, ні краю. Це було схоже на мініатюрний Всесвіт, де змішалися мови, культури, раси та інші форми життя.

Навколо мене, скільки сягало око — точніше, наскільки дозволяв мій розширений спектр сприйняття, вирувало життя. Сотні, тисячі, мільйони істот — найрізноманітніших форм, розмірів, кольорів, конфігурацій. Я не міг оцінити точну кількість та чи мало це значення в цьому різноманітному, багатоликому натовпі. Рухалися, розмовляли, торгували, сперечалися, сміялися, жили. Жили своїм життям, інтересами, цілями. 

Тут були і гуманоїди, віддалено схожі на мене, але з іншим кольором шкіри — зеленою, як в Офларіїв, синьою, як у мене, сірою, червоною, фіолетовою, будь-якою, яку тільки можна собі уявити. З іншими рисами обличчя — витягнутими, сплющеними, загостреними. З різними пропорціями тіла — високими, низькими, худими, товстими, з іншими «деталями», які робили їх несхожими ні на мене, ні одне на одного. 

Були й істоти, які віддалено нагадували кірійських тварин — птахів, рептилій, комах, риб, звірів… Але це були не тварини. Це розумні істоти, які мали свій власний, особливий вигляд, свою унікальну культуру, незбагненну історію. Були й такі, яких я взагалі не міг ні з чим порівняти, описати, чи осягнути розумом. Якісь аморфні, безформні, мінливі згустки енергії. Химерні, неможливі конструкції з металу, деревини, скла, чогось іще, які жили, рухалися, взаємодіяли з навколишнім світом, незважаючи на закони фізики, логіки, на всі закони розуму.

Одягнені в найрізноманітніший одяг — від простих набедрених пов’язок, зроблених зі шкіри, хутра, листя, чогось іще, до складних, багатошарових, технологічних костюмів, які переливалися, змінювалися на очах, як хамелеони чи живі істоти. Вони розмовляли на десятках, а може й тисячах різних мов, які я не розумів. Вся ця «комунікація» зливалася в один суцільний, незрозумілий, але при цьому гармонійний гул, як пісня, чи мова самого Всесвіту. Взаємодіяли один з одним, утворюючи складну, багатовимірну, живу систему, яка вражала своєю різноманітністю, єдністю, красою, силою і незбагненністю.

Деякі розмови перетворювалися на хвилі думок — не вербальних, а енергетичних. Я раптово зрозумів, що тут не всі істоти користуються звуком для спілкування. Деякі «говорили» поглядом, кольором, навіть запахом — і Тетрафан завбачливо підключив до мого костюма конвертер перекладу, який дозволяв мені принаймні не втрачати зв’язку з реальністю. Адже тільки-но ми сіли, він приєднався до ядра «Астракорду», де зберігалася легендарна Лінгвосфера — мультиверсальна бібліотека всіх зареєстрованих мов і протоколів мислення. За три секунди корабель синхронізувався, оновив власний перекладач свіжими алгоритмами й одразу «защебетав» новими діалектами так, наче все життя спілкувався з туманними медузоїдами з N-Плеяд, меланомними бардами Крідона й пахучими воркоборами з планет-саундаків. Віднині, ще більше мов, та будь-який сигнал, запах чи фотонні сплески істот автоматично розкладалися у зрозумілі слова прямо у моєму костюмі, а Тетрафан задоволено зазначив, що його лінгвістичний банк виріс на кілька петабайтів і тепер охоплює майже 98 % усіх відомих форм свідомого обміну між створіннями.

Але мій погляд застиг, мов прикований, перед грандіозним видовищем. Жоден звук не міг вирватись з вуст, свідомість відмовлялася вірити в цю нереальну картину. Здавалося, що перед цим безмежним, незвіданим світом моя присутність стискалася до розмірів піщинки на космічному узбережжі, або атома у нескінченному Всесвіті.

Над головою, на величезній висоті, яка, здавалося, губилася в тумані нескінченності, сяяло щось схоже на штучне сонце, яке розливало м’яке, приємне світло, освітлюючи цей дивовижний, мультикультурний світ, цей «Ноїв ковчег», де зібралися представники всіх рас, цивілізацій, світів. І це була тільки частина станції з вуглецевою формою життя. Уявити, що було в інших частинах станції, де були інші форми життя, я не міг. Але колись я побачу і вивчу всю станцію.