Р.11. Епізод 7: Сума

Минали цикли. Життя на Тетрафані увійшло у свій звичний ритм — хоча «ритмом» ці мандри не назвеш, враховуючи наше постійне, неоднорідне пересування. Валарг, на диво, швидко адаптувався до нових умов. Звісно, спочатку були певні… нюанси. Наприклад, його звичка точити кігті об обшивку корпусу корабля викликала у Тетрафана, м’яко кажучи, занепокоєння. А його спроби «помітити» територію… Ну, скажімо так, нам довелося провести з ним серйозну роз’яснювальну бесіду. Мультикук легко давав раду з генерацією їжі для такого велетня, адже був розрахований на екіпаж із 16 десантників і капітана. Запаси витрачались «трошки» швидше, але із відремонтованим кораблем поповнювати їх стало легше. Загалом, він виявився напрочуд розумним і, що найголовніше, доброзичливим створінням.

Він з цікавістю досліджував корабель, але найбільше любив лежати і дивитись разом зі мною в панорамне вікно на ці прекрасні космічні пейзажі. Здавалося, він отримував величезне задоволення не тільки перебуваючи поруч зі мною, а й від цих дивовижних видів, що зачаровували. Іноді, мені було навіть цікаво, про що він думає в цей момент.

Часто спостерігав за цією дивною, зворушливою компанією — грізний хижак з іншої планети і четвірка механічних істот, які, здавалося б, не мали нічого спільного, але таки знайшли спільну мову.

Валарг ганявся за роботами по вантажному відсіку, намагаючись зловити їх своїми лапами, а роботи, своєю чергою, ухилялися від нього, тікали, ховалися, а потім нападали на нього, застрибуючи на його спину та голову, як на родео, і Валарг, замість того, щоб загарчати, знищити їх, лише задоволено муркотів і грався. Це було схоже на дитячу гру, як прояв чогось більшого, ніж просто інстинкт чи фізична активність. Це був прояв дружби, розуміння і любові.

Згодом у вантажному відсіку з’явилася імпровізована арена. Тетрафан виводив голографічні мішені, а Валарг, спритний, мов чорний метеор, перехоплював їх, як самостійно, так і за підказками того ж Тетрафана. З боку це виглядало наче танець. Біологічна інтуїція та машинна геометрія нарешті збіглися в одному ритмі, то була репетиція і тренування тієї битви, що може знадобиться під час справжніх висадок.

Ці спостереження наповнювали мене теплом і надією на те, що навіть найнебезпечніші істоти можуть змінитися і навіть у найжорстокішому серці може знайтися місце для добра, співчуття та… любові.

Я сидів у капітанському кріслі, дивлячись на зоряне небо, яке розгорталося перед панорамним вікном. Мільярди зірок, далеких і недосяжних, мерехтіли, немов розсипи діамантів, ніби вікно в інші світи та можливості.

Я думав про те, що сталося, знову перебирав у голові події. Про втечу з «Раю», зустріч на Феррагусі, випробування на Ксіріусі, зір та лабіринт на Кристалоні, зіткнення з Ресурсниками, Валарга. Усе, що я пережив, відчув та зрозумів.

Згадував слова Тетрафана про те, що я — особливий. Що можу все. І я починав вірити в це: вірити в себе, вірити у свою силу та місію.

Пригадував Світлих, яких я особисто не бачив, але знав про їхні експерименти, втручання в життя інших рас, тиранію і бездушність, чи то холодний розрахунок. І в моїй душі знову спалахував гнів, але тепер цей гнів був іншим — не руйнівним, а спрямованим. Гнівом, який давав мені сили, мотивував мене, змушував мене діяти.

Я розумів, що попереду мене чекає довгий і важкий шлях. Мені доведеться зіткнутися з багатьма небезпеками, випробуваннями та ворогами. Але я також розумів, що мене підтримують.

Зі мною — Тетрафан. Мій надійний радник, мій голос розуму. Він був не просто штучним інтелектом, кораблем, інструментом. Він став… частиною мене.

Зі мною — Валарг. Цей грізний хижак, який став моїм союзником та другом. Він був уособленням сили, відваги, вірності. І я знав, що він ніколи не зрадить мене, завжди буде поруч і захистить мене від будь-якої небезпеки.

Зі мною — роботи. Ці галасливі, віддані помічники, які виконували будь-який мій наказ, допомагали мені у всьому.

І, нарешті, зі мною — моя сила. Та сила, що я відкрив у собі, сила, яка змінила мене, сила, що давала мені можливість змінювати світ.

Я підвівся з крісла.

— Тетрафане, — рішуче промовив я. — Ми готові.

— До чого, капітане? — запитав Тетрафан.

— До… — відповів я. — До нових відкриттів і випробувань. Ми продовжимо наш шлях. Будемо шукати відповіді, союзників. Нам потрібно дізнатись їхню справжню мету, ми зупинимо Світлих. Я обіцяю це.

— Вірю тобі, Мадо, — відповів Тетрафан, і в його голосі я відчув непідробну гордість. — Ти змінився. Стаєш тим, ким повинен був стати.

Я посміхнувся. Так, змінився. Пройшов довгий шлях від наївного, розгубленого юнака до капітана. Лідера, воїна, творця теперішнього і майбутнього.

Подивився на Валарга, який мирно дрімав біля моїх ніг, згорнувшись калачиком, як величезний чорний кіт. Я погладив його по голові, і він задоволено замуркотів у відповідь.

Так, я змінився. Але тепер був готовий до цих змін. І я знав… Ні — був впевнений, що це майбутнє… буде.

Моя нова ідентичність була триєдина. Воля мене спрямовувала. Логіка Тетрафана прораховувала. А сила Валарга захищала. Це був ідеальний симбіоз: розум, інстинкт і технологія, об'єднані свободою.

Більше я не належав лише собі. Моя доля була вплетена у глобальний візерунок. І кожна наступна дія мала значення — не лише для мене, а для цілих світів. Бути капітаном означало вести та нести світло, навіть у найглибшу темряву.