Р.11. Епізод 5: Повернення і знайомство

Шлях назад до корабля пройшов на диво спокійно. Валарг, незважаючи на грізні розміри та хижий вигляд, поводився напрочуд сумирно й довірливо. Він ішов поруч зі мною, час від часу обережно торкаючись мого плеча своїм довгим, гнучким хвостом, немов перевіряючи, чи я тут, чи реальний і чи не зникну.

Я ж, намагався не виявляти свого хвилювання, воно хоч і відступило на другий план, але не щезло, ніби нагадування про те, що я маю справу з небезпечним хижаком, з істотою, яка може вбити мене одним рухом.

Але я вірив йому. Вірив у його слова, почуття та вибір. І ця віра давала мені сили та спокій.

Тетрафан зустрів нас біля самого люка. Точніше, не зустрів, а, як завжди, був там, незримо присутній.

— Капітане, — пролунав його внутрішній голос, коли я наблизився до корабля, — радий, що ти повернувся. І… бачу, ти не один. Дуже радий. Цей день настав: ми з тобою, Мадо, стали справжньою сім’єю, адже вже завели «домашнього улюбленця». 🤭 Я так розумію, потрібно підкоригувати наші запаси.

Я відчув у його «голосі» легке здивування і трошечки іронії, як же ж без неї.

— Тетрафане, — відповів я, — це Валарг. Він приєднався до нас. Він мій друг. І добре, що він тебе не почув. Не жартуй більше так про члена команди.

Валарг, почувши своє ім’я, злегка нахилив голову і видав низький, утробний звук, схожий на гарчання, але в цьому гарчанні не було ні загрози, ні агресії, а радше цікавість і вітання.

— Вітаю тебе, Валарг. Вибач, капітане, — відповів Тетрафан, і я відчув, як його внутрішній голос звертається безпосередньо до хижака, минаючи мене й встановлюючи прямий контакт. — Ласкаво просимо на борт «Тетрафана».

Валарг, здається, зрозумів його. Він знову видав цей дивний, утробний звук, але тепер у ньому відчувалося щось інше — схоже на вдячність і дружбу.

— Він… він розуміє тебе? — вражений цим фактом, подумки запитав я Тетрафана.

— Так, — відповів Тетрафан. — Ми спілкуємося на рівні енергії, думок. На рівні… внутрішнього голосу так, як і з тобою.

Я знову здивувався. Скільки ж іще таємниць і можливостей приховує в собі цей Всесвіт? І скільки ще відкриттів чекає на мене попереду?

Ми увійшли всередину корабля. Валарг, незважаючи на свої розміри, рухався напрочуд обережно, намагаючись не зачепити нічого довкола. Він з цікавістю озирався, обнюхував повітря, вивчав нове для себе середовище, як дитина, що вперше потрапила в незнайоме місце, або гість, який намагається бути ввічливим і не завдавати клопоту.

Роботи, які все ще поралися у вантажному відсіку, наводячи лад, на мить завмерли, звернувши свої сенсори на Валарга, але потім, отримавши, мабуть, якусь команду від Тетрафана, знову повернулися до своєї роботи, ігноруючи присутність величезного хижака, який, здавалося, міг би одним ударом розтрощити їх на дрібні шматочки.

— Це роботи, — пояснив я Валаргу, подумки, намагаючись передати йому не тільки слова, а й образи, відчуття. — Вони не живі істоти. Вони допомагають нам. Вони друзі. Вони безпечні.

Валарг пильно подивився на роботів, потім — на мене, і зрозумів. Принаймні, мені так здалося. Він видав тихе, заспокійливе муркотіння, яке, мабуть, мало означати згоду, розуміння, прийняття.

А потім… Потім почалося найцікавіше.

Роботи, які до цього моменту ігнорували Валарга, раптом зацікавилися ним. Вони почали обережно підлітати до нього, копіюючи поведінку Валарга, торкатися його своїми маніпуляторами, видаючи при цьому дивні, скреготливі звуки, які, як я вже знав, були їхньою мовою. І Валарг не відступив. Навпаки — схилив голову трохи нижче, дозволяючи іншим також підійти ближче.

— Що вони роблять? — подумки запитав я Тетрафана з легкою тривогою.

— Знайомляться, — відповів Тетрафан, і в його внутрішньому голосі я відчув ледь помітну посмішку. — Не хвилюйся. Вони не заподіють йому шкоди. Так вони проявляють дружелюбність. Ну… по-своєму.

Валарг спочатку поводив себе насторожено, готовим до нападу, але потім побачив, що роботи не становлять для нього загрози і вони просто граються. Він розслабився, дозволив їм себе вивчати.

Я з цікавістю спостерігав за цією дивною, зворушливою сценою. Роботи, ці неживі істоти, гралися з Валаргом, як діти з кошеням, або як цуценята з котом.

Вони обережно, знову і знову, торкалися його лап, хвоста, морди, видаючи при цьому якісь дивні, пискляві звуки, які, мабуть, мали означати радість чи захоплення.

Він навіть відповів їм. Відповів своїм тихим, утробним, заспокійливим муркотінням, яке, здавалося, говорило: «Я — свій. Я — друг. Я не ворог».

— Вони… подружилися, — подумки промовив я, не в змозі приховати свого захоплення.

— Так, — підтвердив Тетрафан. — Схоже на те. Це добре й обнадіює. Напрочуд цікавий екземпляр.

Я стояв і дивився на цю прекрасну картину, відчуваючи, як надія знову спалахувала в моєму серці, а радість наповнювала душу.

— Ласкаво просимо до нашої команди, Валарг, — промовив я вголос, звертаючись до Громохижака, і в моєму голосі звучала щира радість та вдячність. — Тепер ти — частина нашої сім’ї.