Р.11. Епізод 4: Розмова

Мій внутрішній голос, мисленний крик, пролунав у свідомості Громохижака, як поклик — і він відповів.

Це не було схоже на звичайну розмову. Не було ані звуків, ані артикуляції. Це був обмін почуттями, образами, відчуттями. Обмін енергією та сутністю.

Перше, що я відчув, — здивування. Воно було схоже на короткий, але потужний електричний розряд, який пронизав мою свідомість і показав мені, що Громохижак не очікував, що я зможу зв’язатися з ним так, і навіть наважуся на це. 

Друге, що прийшло, — цікавість. Вона була схожа на повільний, але невпинний прилив, який змушував мене відкритися.

Третім я сприйняв — недовіру. Вона була схожа на гострі, колючі шипи, які захищали його, не дозволяли мені проникнути глибше і попереджали мене про небезпеку.

Він вдивлявся в мою душу, як у відкриту книгу, намагаючись розібрати кожен символ, визначити мою справжню мету.

— Я… Мада, — продовжив подумки, намагаючись передати йому не тільки слова, а й емоції щирості, довіри. — Я прийшов з миром, не хочу тобі заподіяти шкоди.

Крізь хвилі власних образів я спрямував короткі візуальні картинки: розпечені бурі, вулкани, тремтячі долоні на руків’ї пістолета, панічний подих. Потім — інший кадр: ті ж самі руки, уже спокійні, що піднімають з руїн поранене створіння. «Я змінився — і можу змінювати», — промовляла ця картинка без слів. Імпульс пройшов крізь психіку Громохижака, затріщав у його панцирі, немов гроза ковтнула іскру й обернула її на світло. 

Далі намагався показати йому образи співпраці, дружби, взаємодопомоги. Образи спільного майбутнього, нового світу.

Громохижак замовк, перестав дихати. Його фізичне тіло залишалося нерухомим, як пам’ятник самому собі, але в його внутрішньому світі вирувала справжня буря сумнівів і побоювань. Його енергетичне поле переливалося всіма кольорами веселки. Хижак здригнувся, очі згасили хиже полум’я: замість голоду в них спалахнув обережний інтерес.

Він згадував нашу першу зустріч. Мою слабкість, безпорадність. Пригадував свою лють, інстинкт вбивати й виживати.

Але він пам’ятав і інше. Щось незвичне для нього, що відрізняло мене від інших істот, яких він зустрічав на своєму шляху. Щось, що змусило засумніватися і зацікавило тільки його. Він закрив свою загрозливу пащу і погляд наче змінився.

— Ти… інший, — нарешті відповів він, і його внутрішній голос був схожий на рев вулкана, але в ньому вже не було тієї загрози, як раніше. У ньому з’явилося щось інше. Щось схоже на повагу. — Ти… не такий, як був… не такий, як інші. Ти… сильний. Але… ти… слабкий. Ти… чужий. Але… ти… свій. Я… відчуваю тебе. Я… бачу тебе. Я… знаю тебе.

Я здивувався. Звідки він може мене знати? Адже ми бачилися лише раз. І ця зустріч була не надто приємною.

— Я прийшов, щоб… домовитися, — продовжив подумки пояснювати йому мету свого візиту, переконати його у своїх добрих намірах, уникнути нового зіткнення. — Хочу співіснувати. З тобою. З твоїм видом. З твоїм світом. Не хочу воювати. Не хочу шкодити. Хочу допомогти.

Я показав йому образи, нашого корабля, команди, нашої місії. Картину інших світів, істот, інших можливостей. І майбутнього, де ми разом.

Громохижак знову замовк. Він вивчав ці образи, аналізував, перевіряв на правдивість. Він зважував усі «за» і «проти», оцінював ризики, розраховував свої шанси, приймав рішення.

І це рішення було непростим. Для нього. Хижака, вождя, одинака.

Він звик виживати, боротися і перемагати. Звик бути один.

Але… Але він також втомився. Втомився від цієї нескінченної боротьби, постійної небезпеки та самотності.

Він відчував у мені силу, яка приваблювала. Силу, яка обіцяла йому захист та давала надію.

Він бачив у мені іншого, який не боїться його. Іншого, який поважає його та пропонує щось більше, ніж просто виживання.

— Ти… змінився, — промовив він, нарешті, подумки. І в його внутрішньому голосі я відчув схвалення. — Ти… став іншим. Ти… навчився. Ти… зрозумів. Ти… гідний.

Я з полегшенням зітхнув. Внутрішньо, звичайно. Здається, мені вдалося достукатися до нього, завоювати його довіру.

— Я… Валарг, — назвався він. Його ім’я прозвучало, як виклик і запрошення водночас. — Я — вождь… племені. Ми рідко об’єднуємося, зазвичай кожен сам за себе. Але я… вирішив інакше. Я — охоронець цієї землі.

— Радий… знайомству Валарг, мене звати Мада — відповів я, подумки, намагаючись висловити всю свою щирість і повагу.

— Ти… сильний, — продовжив Валарг. — Я відчуваю це. Твоя… аура… вона… незвичайна. Ти… навчився… бачити. Бачити… крізь темряву. Бачити… істину. Ти… зміг те, що не могли інші. Ти… пройшов крізь… смерть. І… повернувся. Ти… заслуговуєш на повагу.

Він зробив паузу, а потім додав, і в його внутрішньому голосі прозвучав смуток, біль, відчай:

— Мені… складно… на цій планеті. Тут… небезпечно. Тут… голодно. Тут… самотньо. Інші… слабкі. Вони… не розуміють. Вони… бояться. Вони… гинуть. Я… втомився… боротися. Я… втомився… виживати. Я… втомився… бути один. Я… відчуваю твою силу. Я… бачу твій потенціал. Я… бачу… майбутнє. І я… хочу бути з тобою. Хочу… допомагати тобі. Хочу… вчитися у тебе. Хочу… йти за тобою. Хочу… бути частиною… чогось більшого. Ти… приймеш мене?