Р.11. Епізод 3: Зустріч з Громохижаком

Я стирчав посеред галявини, напружений, як барабанна шкіра, готовий до будь-якої несподіванки. Тиша Феррагуса оманлива й тривожна, здавалося, згустилася навколо мене. І передчуття фатального, або чогось вирішального, не покидало мене.

Неодноразово намагався зосередитися, відкинути страх, який, як холодний спрут, знову намагався обплутати мою душу, підпорядкувати собі мій розум. Глибоко дихав, повторюючи про себе слова Тетрафана про внутрішню силу, контроль над емоціями, єдність з усім сущим, гармонію зі Всесвітом.

І раптом… відчув. Не побачив, не почув, не збагнув розумом, а саме відчув кожною клітиною свого тіла, чиюсь присутність. Легка, ледь помітна вібрація землі під ногами. Ледь вловима зміна в повітрі, яке, здавалося, наелектризувалося якоюсь невідомою, але відчутною енергією. Щось велике наближалося: потужне, живе, знайоме. Відчув когось, хто дивився на мене. Чийсь важкий, пронизливий погляд.

І це знайоме відчуття, мов тінь спогаду про щось первісне, що жило в мені завжди, водночас лякало й вабило, мов поклик до невідомого, якого я не міг уникнути. Воно викликало в моїй душі цілий вихор суперечливих емоцій та спогадів, які, як уламки розбитого дзеркала, відбивали різні грані мого минулого існування.

Я пригадав нашу першу зустріч із Громохижаком, яка мало не стала для мене останньою. Згадував його палаючі фіолетові очі, могутні лапи, гострі кігті та його лють. А також власний відчай та безпорадність.

Але я виділив для себе і інше. А саме той момент, коли стоячи на межі життя і смерті, відкрив у собі внутрішній голос, зміг зв’язатися з Тетрафаном, переміг свій страх і вижив.

І ось, нарешті, з-за дерев, з фіолетової імли, з’явився він — Громохижак. Його поява була настільки раптовою, що навіть удосконалені сенсори Тетрафана не змогли зафіксувати його наближення. Це свідчило про його здатність до неймовірного маскування та адаптації до навколишнього середовища.

Він був масивним, потужним, величним. Хоча минулого разу, можливо, від страху, він мені здавався у кілька разів більшим і жахливішим. Його чорний, як ніч, хітиновий панцир, вкритий численними наростами, шипами, виблискував у розсіяному світлі дня, відбиваючи фіолетові відблиски від навколишньої рослинності, як обладунки, створені еволюцією для того, щоб виживати і перемагати.

Його могутні лапи, що закінчувалися гострими, як бритва, кігтями, і могли розірвати не тільки плоть, а й сам простір, безшумно ступали по землі, немов він був не звіром, а привидом. Його довгий, мускулистий хвіст, схожий на батіг, звивався в повітрі, розсікаючи його з тихим, але зловісним свистом, як передвістя неминучої розплати.

Але найбільше враження, як і раніше, справляли його очі. Великі, мигдалеподібні, вони відсвічували темно-фіолетовим, як два вікна в інший, таємничий світ хижака. Світ, де панує закон сили, виживає найсильніший, немає місця слабкості та страху, де немає місця мені.

У цих очах було все: і лють, і біль, і розум. Розум, здавалося, не поступався моєму, а подекуди й перевершував його. Він бачив більше, ніж будь-який прилад, розумів більше, ніж міг зрозуміти будь-який вчений. І цікавість, що змішувалася зі страхом, боролася з ним і перемагала його.

Громохижак повільно наближався, не зводячи з мене погляду. Його хода була граціозною, як хода володаря, що знає собі ціну, не боїться нічого і нікого, впевнений у своїй правоті та перевазі.

Відстань між нами скорочувалася. Десять метрів… П’ять… Три… Два… Один.

Громохижак зупинився прямо переді мною, настільки близько, що я міг відчути його гаряче, звірине дихання на своєму обличчі. Розгледіти кожну деталь його панцира, кожну тріщинку, подряпину на потужній, грізній голові. Міг зазирнути в його очі, в ці дві безодні.

Він видав низьке, утробне гарчання, від якого, здавалося, затремтіло саме повітря, звівся мій інстинкт самозбереження, змушуючи втекти чи зникнути в цьому лісі. Серце закалатало і я автоматично стиснув руків’я зброї, розуміючи, що він миттєво може завдати удару, на який я не встигну відреагувати.

Але я не зрушив з місця. Стояв, як вкопаний, намагаючись втриматися на ногах, не втратити свідомість і не показати свою слабкість.

Я дивився у його фіолетові очі, а він дивився в мої. І в цьому обміні поглядами, який, здавалося, тривав цілу вічність, було все: і виклик, і погроза, і питання. Питання, на яке я повинен був відповісти, від якого залежало все: моє життя, місія, майбутнє.

Глибоко й повільно дихав, намагався опанувати себе, заспокоїтися, згадати усе, чого мене вчив Тетрафан, усе, що я знав і відчував. І я зміг. Зміг опанувати свій страх, заспокоїти свої емоції, зосередитися. Зміг з’єднатися зі своїми внутрішніми силами.

Це був найскладніший акт керування внутрішньою енергією: я не намагався захиститися силовим полем костюма чи пострілом. Я усвідомлено переплавляв страх (який Тетрафан називав деструктивною хвилею) у спокій і чистий намір. Внутрішнє Око бачило енергію звіра, Внутрішня Сила утримувала моє тіло від тремтіння, а Внутрішній Голос став передавачем на частоті волі. Це було самовдосконалення у найвищій формі.

Я розчахнув свідомість навстіж і відчув, як моя думка перетворюється на м’яку, пронизливу хвилю, що тягнеться крізь простір, страх, просто в серце звірові. Це було вібрацією істини. Сконцентрувавшись, я промовив, не видаючи жодного звуку, звертаючись до Громохижака подумки, серцем, душею: