Р.11. Епізод 2: Посадка на Феррагус

Тетрафан, як справжній майстер навігації, обережно вів корабель крізь щільну, неспокійну атмосферу Феррагуса. Ми наближалися до тієї самої планети, яка колись стала для мене і місцем жахливого випробування, і несподіваного відкриття. Цього разу, на відміну від хаотичної втечі, все було інакше. Я знав, куди я повертаюся і навіщо.

Був день. Сонце Феррагуса, заледве пробиваючись крізь щільну пелену хмар, усе ж таки освітлювало оазу, надаючи пейзажеві дивовижного, майже сюрреалістичного вигляду.

— Мадо, — запитав Тетрафан, коли ми увійшли в атмосферу й за вікном замайоріли сірі хмари, — ти впевнений? Я маю на увазі… Громохижак… Він може бути не радий нашому поверненню. М’яко кажучи.

— Я підготувався і вжив заходів безпеки, — спокійно відповів я, хоча в глибині душі вирувало хвилювання, ретельно приховане під маскою впевненості. — Ми приземлимося на значній відстані від того місця, де ми зустрілися з Громохижаком минулого разу. Крім того, ти будеш постійно сканувати простір навколо нас на наявність будь-яких ознак життя чи непередбачених обставин. Датчики корабля зараз набагато потужніші, ніж були під час нашої першої зустрічі.

Я розповів свій план, хоча й не був повністю впевнений у тому, що цього достатньо. Громохижак був не просто хижаком чи звіром. Він був розумним, небезпечним. Я пам’ятав його очі — фіолетові, насторожені, розумні. І хоч це здавалося абсурдом, розумів: він може пам’ятати мене, відчувати мою присутність, як магніт відчуває інший магніт у полі і чекати на мене.

— А все ж таки, якщо він нас знайде першим — зненацька? — запитав я, не в змозі приховати малу тривогу.

— Тоді будемо імпровізувати, капітане, — жартома відповів Тетрафан. — У нашому розпорядженні є чимало переваг: передові технології і є ти, Мадо. Твій внутрішній голос, здатність відчувати енергію, швидко бігати…🤭 і… моя здатність влучно стріляти. Це може стати в нагоді. 😉

Я усміхнувся, відчуваючи, як напруга і страх потрохи відступають, поступаючись місцем впевненості. Тетрафан умів підбадьорити й надихнути.

Він був не просто штучним інтелектом, кораблем чи інструментом. Він був моїм другом, союзником, братом.

Ми приземлилися на невеликій галявині вже знайомої оази, яка була вкрита фіолетовим мохом і оточена з усіх боків щільною стіною дерев, схожих на ялини, які, здавалося, тягнулися до самого неба, закриваючи собою світ.

Буря, яка вирувала тут під час моєї першої зустрічі з Громохижаком, на щастя, давно вщухла, але небо, як і раніше, було затягнуте сірими, зловісними хмарами, які надавали навколишньому пейзажу якогось похмурого, нереального вигляду, як ілюстрації до якоїсь страшної казки.

Не вагаючись більше ні секунди, я вийшов із корабля, ступивши на кам’янисту, нерідну землю Феррагуса. Бойовий костюм, як і раніше, надійно захищав мене від зовнішнього середовища, але я все одно відчував якийсь дискомфорт, чужорідність. Повітря тут, навіть очищене фільтрами костюма, було іншим — важким, насиченим металевим запахом, який дратував мої органи чуття, нагадував мені про небезпеку.

Я озирнувся. Навколо не було жодних ознак життя. Жодного руху чи натяку на присутність будь-якої живої істоти. Лише фіолетові дерева, які стояли нерухомо, як свідки чогось, що сталося тут колись і змінило це місце назавжди. Лише фіолетові кущі, які щільно обступали галявину, створюючи відчуття ізольованості. Лише фіолетове… все. І відчуття… Тривожне відчуття, що за тобою спостерігають, або полюють. Так, ніби ти не один, а в пастці.

Ступивши ще крок, я затамував подих. Повітря, насичене озоном, потріскувало на язику, ніби дрібні іскорки. Під ногами хрумтів сухий мох, а в далині, за стіною дерев, було видно ледь вібруючу землю — так Феррагус ніби дихав у власному вулканічному ритмі. Цей пульс не був ворожим, радше байдужо потужним: планета, здавалося, чекала, чи зламаюся я, як попереднього разу, чи прийму правила й увійду у її гру. Саме цієї миті я зрозумів: Громохижак — лише відлуння цього ритму, а не мій ворог.

— Тетрафане, — промовив я, активуючи зовнішній динамік костюма, намагаючись, щоб мій голос звучав впевнено, але в ньому все одно прослизали нотки занепокоєння. — Не відчуваю його. Громохижака.

— Аналогічно, капітане, — відповів Тетрафан, зосередженим голосом. — Мої сенсори не фіксують жодних ознак життя в радіусі кількох кілометрів. Буревії часто екранують біосигнатури, тому сканери бувають «глухуваті». Але це не означає, що його тут немає. Він може бути десь дуже близько і просто чекати. 

Я знову озирнувся, намагаючись розгледіти хоч щось у цьому фіолетовому мороці, якийсь рух чи знак, який міг би вказати на присутність Громохижака, та попередити про небезпеку. Але марно. Нічого. Лише… тиша. Моторошна, зловісна тиша, яка, здавалося, тиснула на вуха і лякала більше, ніж будь-який крик.

Діставши з кобури на стегні Р.Х.З.М. пістолет, який Тетрафан наполегливо рекомендував мені взяти з собою, та перевірив заряд. Зброя була мені незнайома, але я відчував, що в разі небезпеки зможу нею скористатися. Інстинкт самозбереження, внутрішній голос, сила — усе говорило, що я зможу. Повинен зуміти.

Відвів погляд від пістолета і подивився в небо, звідки щойно спустився. «Тепер усе інакше. Цього разу я не тікаю, а шукаю.», — подумав я.

— Що ж, — промовив більше для себе, ніж для Тетрафана, намагаючись переконати себе в тому, що все буде гаразд, і я впораюся. — Тоді ми маємо чекати. Будемо напоготові.