Р.11. Епізод 1: Рішення повернутися

Думки, мов неспокійні птахи, билися в моїй голові, не даючи спокою, змушуючи знову і знову повертатися до минулого — на Феррагус. До тієї дикої, ворожої планети, яка ледь не стала моєю могилою, випробувала мене на міцність і відкрила в мені нові можливості.

Мені пригадався фіолетовий, майже чорний ліс, кущі та каміння, які здавалися непрохідною стіною, приховували в собі безліч небезпек і таємниць. А також пекуче сонце, яке нещадно палило вдень, і крижаний нічний холод, що пронизував до кісток. Магнітну бурю, яка збивала з пантелику, розривала зв’язок із Тетрафаном і ледь не вбила мене.

Спливали моменти, коли я побачив Громохижака. Цього грізного монстра, який уособлював собою жорстокість і всю силу Феррагуса. Палаючі фіолетові очі, потужні лапи, гострі кігті, смертельна хватка. У грудях піднімалася хвиля страху, минуле знову намагається підпорядкувати собі, зламати мене.

Але я не піддався. Я не дозволив страху оволодіти мною. Я боровся з ним, як боровся з бурею та з самим собою. 

У той момент я відкрив у собі внутрішній голос, зміг зв’язатися з Тетрафаном, переміг свій страх та вижив.

І я розумів, що Феррагус — це не просто місце, де я мало не загинув. Це щось більше. Це місце сили. Місце, де я змінився. Місце, де я знайшов себе. Місце, де я навчився виживати. Місце, де я зустрів його — Громохижака.

Його очі пробуджували в мені почуття. Пильний, уважний, розумний погляд. У цьому погляді не було зла. Не було ненависті та жорстокості. Був лише інстинкт виживання. Інстинкт хижака.

І щось ще. Щось невловиме, таємниче, що вабило мене, змушувало повернутися.

Я не міг пояснити це логічно. Не міг знайти цьому розумне пояснення й осягнути це. Але я відчував, що повинен це зробити. Повинен повернутися на Феррагус — до Громохижака.

Це було не просто бажання. То була необхідність. Внутрішня потреба, яка була сильнішою за страх, розум та інстинкт самозбереження. Потреба, що вела мене і змушувала діяти.

І тут я усвідомив, що полечу на Феррагус не щоб довести щось хижаку, а щоб розібратися зі своїм власним страхом. Громохижак — це квінтесенція тієї суворої планети, а я несу в собі зовсім іншу силу. Якщо нам вдасться прийняти одне одного замість битися, у цьому зіткненні народиться щось нове: місце, де силу проявляють усвідомлено, а не через бійку.

Я підвівся з крісла, відчуваючи, наче в мені прокидається рішучість, а віра запалює вогонь у душі.

— Тетрафане, — промовив я. — Ми повертаємося.

— Куди, капітане? — запитав Тетрафан, і в голосі я не відчув ні здивування, ні заперечення, лише цікавість і готовність. Готовність виконати мій наказ.

— На Феррагус, — відповів я, вимовляючи назву цієї планети як ключ до чогось дуже сокровенного, чогось мого. — Я повинен дещо перевірити. І когось знайти.

Тетрафан замовк на мить, аналізуючи мої слова, почуття, наміри, намагаючись зрозуміти мене та передбачити наслідки мого рішення.

— Це небезпечно, капітане, — нарешті промовив він, і в його голосі я відчув непідробне занепокоєння. — Феррагус — дуже непередбачувана планета. І, наскільки я розумію Громохижак може бути недружнім. Він — хижак, вбивця, він…

— Знаю, — перебив його я. — Але я… повинен. Відчуваю, що це правильно. Мені це необхідно. І, крім того, Тетрафане, я вже не той, ким був раніше. Я змінився. Став сильнішим. Навчився багато чому. І відчуваю, що між мною і Громохижаком є якийсь зв’язок: незрозумілий, але реальний. І я повинен зрозуміти, що це за зв’язок. Можливо, ця істота не просто хижак. Можливо, вона ключ до розуміння самого себе, розуміння природи сили і страху. Щоб стати творцем нового світу, я повинен навчитися розуміти і приймати навіть тих, хто був моїм ворогом. І я маю довести собі, що я сильний духом і безстрашний.

— Добре, капітане, — з повагою відповів Тетрафан. — Я підкорюся твоєму наказу. Але дозволь мені підготуватися і ще раз попередити тебе: будь дуже обережний. Феррагус — це не те місце, де можна розслаблятися.

— Тетрафане, краще розкажи мені все, що знаєш про Феррагус і Громохижака, цього разу я буду більше підготовлений.

— Звісно, капітане.

— Почну з назви, — промовив Тетрафан. — Ти зустрів Громохижака. А планета, на якій ви з ним зустрілися, називається Феррагус.

На екрані з’явилося зображення Громохижака і я мимоволі здригнувся, згадуючи нашу сутичку.

— Громохижак — потужний хижак, — почав пояснювати Тетрафан, — що виживає в екстремальних умовах планети Феррагус, де постійні магнітні бурі, сильні урагани та надмірні перепади температур, що роблять життя надзвичайно жорстоким випробуванням. Заввишки ці тварини сягають до двох метрів і від носа до кінчика хвоста до чотирьох метрів. Тіло вкрите гнучкими пластинами електропровідного чорного хітину, який не тільки захищає від ударів, а й здатний акумулювати електричні заряди з атмосфери. Це дозволяє йому використовувати електромагнітні імпульси для оглушення жертв або відлякування конкурентів. Голова у нього велика, з двома рядами зубів, що можуть розламувати навіть металеві панцири місцевої фауни. Очі світяться темно-фіолетовим, адаптовані до сприйняття електромагнітних хвиль. Лапи могутні, з чотирма кігтями, які можуть випускати статичні розряди при ударі, що паралізує жертву. Хвіст довгий, схожий на хлист, вкритий спеціальними сенсорними відростками, які допомагають вловлювати зміни магнітного поля та виявляти здобич навіть під товстим шаром пилу або піску.