Р.10. Епізод 4: Роздуми

Розмова з Тетрафаном про нескінченність Всесвіту, хаос, час, помилки… Вона наче відкрила в моїй свідомості якусь скриньку Пандори, випустивши на волю безліч питань та сумнівів, які вимагали відповідей і не давали мені спокою.

Я знову згадав розповідь Тетрафана про расу Е.Т.А.-3 — про цих величних і трагічних істот, які досягли неймовірних висот у науці і техніці, але не змогли впоратися з власною гординею та амбіціями і заплатили за це страшну ціну: ціну втрати рідного дому, самих себе. Історія про те, як вони, врятовані Світлими, стали інструментом у їхніх руках, як вони, в свою чергу, створили кірійців… Ця історія вразила мене до глибини душі, змусила задуматися про відповідальність творця перед своїм творінням, ціну прогресу, крихкість життя.

— Тетрафане, — звернувся я, намагаючись надати своєму голосу впевненості, але в ньому все одно прослизали нотки розгубленості. — А що сталося з кірійцями? Ти казав, що зв’язок з ними і з Е.Т.А.-3 був втрачений.

— Так, Мадо, — підтвердив Тетрафан. — Це сталося дуже давно, за нашими мірками — цілу вічність тому. Що саме сталося — невідомо. Ми можемо лише припускати. Ту інформацію, що мав, я тобі надав. А далі — невідомо: можливо, вони загинули внаслідок якоїсь катастрофи — природної чи техногенної. Можливо, еволюціонували, перетворилися на щось інше, незбагненне для нас. Можливо, пішли далі, знайшли свій шлях у цьому нескінченному, таємничому Всесвіті. А можливо, досі там, на своїй планеті, живуть, існують, навіть не підозрюючи про те, хто вони, звідки, для чого були модифіковані.

— І ми нічого не можемо довідатися? — запитав я, відчуваючи, як в грудях піднімається хвиля співчуття до цих невідомих мені істот, які, можливо, були моїми родичами по нещастю.

— На цю мить — ні, занадто далеко, — відповів Тетрафан. — Сигнали з Кі-Ра були надто слабкі та спотворені. Ми не можемо їх зрозуміти. Але, можливо, колись…

Він не закінчив фразу, але я і так зрозумів, що він має на увазі. Можливо, колись, у майбутньому, ми зможемо дізнатися правду. Можливо, колись ми зустрінемося з ними. Можливо, колись все зміниться.

Тетрафан замовк, ніби зважуючи слова, а потім додав:

— Я не можу бути впевненим, що мої припущення вірні. Це лише версії, адже вся доступна інформація надходила давно. Можливо, кірійці вже давно загинули, не впоравшись із власними суперечностями або катастрофами, які самі ж і викликали. Але так само можливо й те, що вони живі, змінилися до невпізнання, і тепер просто не здатні послати сигнал, який ми змогли б прийняти. Без точних даних будь-який висновок — лише здогад.

— Цікаво, — промовив я, більше звертаючись до самого себе, ніж до Тетрафана, — як би склалася наша розмова, якби ми, наприклад, зустріли якесь примітивне плем’я кірійців, яке б і гадки не мало про космос, інші раси, своє походження? Чи варто було б їм розповідати правду? Втручатися в їхнє життя? Змінювати їхню долю? Чи мали б ми на це право?

Перед очима постала картина зустрічі. Уявив собі цих диких, але, можливо, щасливих істот, які живуть своїм простим, природним життям, та не знають ні про війни, ні про технології, ні про космос. І я уявив собі, як ми, прибульці, з’являємося перед ними — як боги чи демони, і розповідаємо їм про те, що вони — не господарі своєї долі, що вони — лише експеримент, інструмент у чиїхось руках. І я уявив собі, як руйнується їхній світ, зникає віра, вмирає культура, і вони перестають бути собою.

— Це складне питання, Мадо, — відповів Тетрафан, перервавши мої роздуми, і в його голосі я відчув не просто констатацію факту, а розуміння моїх сумнівів та внутрішньої боротьби. — І однозначної відповіді на нього не існує. З одного боку, приховувати правду — це обман. Це несправедливо. Жорстоко. З іншого боку, розкриття істини може призвести до непередбачуваних і, можливо, руйнівних наслідків. Може зламати їхній внутрішній і зовнішній світ. Потрібно враховувати безліч факторів: рівень розвитку цивілізації, її культурні особливості, психологічну готовність до сприйняття такої інформації. І завжди, завжди пам’ятати про головний принцип: не нашкодь. Не втручайся, якщо не впевнений, що твоє втручання принесе більше користі, ніж шкоди.

Я задумався, мені здалося, що між «правдою» та «істиною» прірва шириною у галактику.

— Тобто, якщо ми вчинимо чесно, можемо зламати їхні життя, а якщо змовчимо — будемо брехунами?

— Саме так, — підтвердив Тетрафан. — В інженерії існує поняття «чужий контур» — система, яку ти не проєктував. Доти, доки ти не знаєш усіх її нюансів, будь-яке втручання може запустити неконтрольований ланцюг процесів. З іншими расами — те саме. Іноді найкраще, що може зробити мандрівник, — залишити лише ледь помітний слід, щоб у разі потреби повернутися вже як союзник, а не каталізатор безладу.

— Але ж… — почав я й запнувся, не знаючи, як сформулювати свою думку, як висловити свої сумніви.

— Розумію, про що ти, Мадо, — перервав мене Тетрафан. — Інколи буває спокуса втрутитися, змінити щось, як тобі здається, на краще. Поділитися знаннями, технологіями. Встановити, так би мовити, справедливість. Але чи маємо ми на це право? Чи не буде це нав’язуванням своєї волі, цінностей, свого бачення світу? Зрештою, кожен має право на власний шлях. Навіть якщо цей шлях здається нам помилковим. І впливати на цей шлях, втручатися в нього… Це велика відповідальність, Мадо. І великий ризик.

Я замислився, вдивляючись у простір космосу. Слова Тетрафана відгукнулися в моїй душі, змусили замислитися над багатьма речами, над якими я раніше не замислювався.