Р.10. Епізод 3: Субстратне Поле

Знову поглянув у вікно корабля. Поступово, як Тетрафан відкривав істину, я приходив до загального, а не локального розуміння законів Всесвіту. Але дивлячись на навколишній простір, здавалося, що нічого нема і в космосі майже одна пустота. Бачив великі відстані між зірками, а між ними суворе середовище.

— Тетрафане, — в мене з'явилося питання, на яке я терміново потребував відповіді, — якщо поглянути в космос, то він здається порожнім, чому так?

— Космос не порожній, Мадо, — тихо заговорив Тетрафан. — Між зірками не «нічого», а Космічне Субстратне Поле (КСП) — тонке, майже невідчутне для твоїх органів «поле». Поле таке ж матеріальне, як камінь, бо воно існує в просторі і така ж реальна форма матерії, як і речовина, просто без маси й частинок, а матерія — це усе, що існує об’єктивно й може взаємодіяти (не тільки речовина). Уяви, що весь Всесвіт — це океан цієї польової речовини. Зірки й планети — лише ущільнення в ньому, інша форма матерії, а ти й корабель — маленькі згустки, занурені в цей океан. Усі світи відштовхують це поле назовні, але самі потрапляють під ще більший тиск суми всіх інших згустків. Те, що ти називаєш «гравітацією» (ЗГП), — це не притягання планети, а напрям сили притискання Всесвіту до її поверхні. Планета відповідає слабшим зустрічним тиском зсередини, намагаючись розширити власний простір. Ти стоїш на поверхні лише тому, що опинився на межі їхньої рівноваги. Зміниться конфігурація поля — зміниться і вага, і саме відчуття реальності під ногами.

Наприклад: все, що можна взяти в руку, — це згущення матерії, а поле — її невидима основа, безперервна тканина, натягнута скрізь, без дірок і країв. Саме ця тканина дозволяє будь-чому взаємодіяти: якби не було поля, камені пролітали б один крізь одного, атоми не помічали б зіткнень, а жодна сила не могла б «дістатися» до об’єкта. Тому кожен предмет має не лише свою речовину, а й власне поле навколо, а всі поля разом зливаються у велике вселенське тло. Колись його називали «фізичним вакуумом», але суть проста: там, де в кожній точці простору на щось діє сила, там є поле — особливий, безречовинний вид матерії, без якого не існувало б жодної взаємодії. Ми просто згустки поля у своєму розмірному просторі між «мегавсесвітом» і «мікровсесвітом», — відповів Тетрафан.

Думки заполонили мій мозок. Я втягував в себе інформацію, як губка воду і здавалося вона починала закипати. Рівновага і баланс. Все цілісне та взаємодіє, але я бачив і щось інше.

— А що ти думаєш про хаос, Тетрафане? — запитав я, згадуючи бурю на Феррагусі, яка мало не знищила мене, про напад дронів і руйнування, яке я бачив на своєму шляху. — Чи є хаос невід’ємною частиною Всесвіту?

— Хаос — це невміння керувати й розуміти, — відповів Тетрафан, його голос звучав спокійно, як мелодія, що заспокоює розбурхані хвилі. — Як такого, в абсолютному сенсі, хаосу не існує. Все, що відбувається у Всесвіті, природно. Усе підпорядковується законам, які ми, можливо, ще не відкрили, або не здатні зрозуміти. Хаос — це лише показник випадковості, нашої нездатності передбачити, прорахувати, контролювати. Але ти знаєш, що випадковостей не буває, Мадо. Усе в цьому Всесвіті закономірно! Усе має свою причину і наслідок. Усе взаємопов’язане.

Мені знадобився деякий час, тому що замислився над його словами, намагаючись проникнути в їхню глибину, осягнути прихований сенс.

— Тетрафане, — промовив я, — а час… Минуле, сьогодення, майбутнє… Невже це одне і те ж? Невже все вже визначено? Невже у нас немає свободи вибору?

— Треба розуміти все в комплексі, Мадо, — м’яко, але переконливо відповів Тетрафан. — Не можна ділити минуле, сьогодення і майбутнє на окремі, ізольовані фрагменти. Саме цей поділ ти не можеш зрозуміти і створюєш кільце часу, замкнене коло, з якого не можеш вирватися. Це реальність, але ця реальність існує лише у твоєму мозку, у твоїй свідомості. Це мильна бульбашка, яка готова луснути в будь-який момент, як тільки ти дозволиш собі побачити істину. Але ти любиш цю бульбашку, ти оберігаєш її, тому що вона дає тобі відчуття стабільності, контролю. Це небажання змінюватися. Це страх перед новим, невідомим. Істоти звикли відчувати, що їх минуле впливає на них зараз, але вони не розуміють, що і майбутнє теж впливає на них, і те, що вони бажають нині в майбутньому вже сталось і впливає на їх, як і минуле. Зрозумій Мадо — все єдине.

Він зробив паузу, даючи мені можливість осмислити його слова і додав:

— Одна з цілей на цьому Світі — навчитися любити, Мадо. Любити щиро, безкорисливо. Хоча б цей Світ, цей маленький, крихкий Світ, в якому ти живеш. Потім — і весь Всесвіт, у всій його нескінченній красі та величі. Коли навчишся любити, ти побачиш інші цілі, відкриєш для себе нові горизонти. Ти будеш нескінченно щось шукати, знаходити і боротися. Це і є шлях, Мадо. Шлях розвитку та самовдосконалення. І коли ти переступиш якості, визначені твоїм сьогоднішнім поняттям, коли ти змінишся, у тебе вже будуть інші цілі, ти станеш іншим. Ти вже побачиш усе з іншого рівня усвідомлення, з іншої перспективи. І тоді ці питання, які мучать тебе зараз, вже не будуть потрібні, вони втратять свій сенс. І у тебе з’явиться багато нових питань, ще більш складних, більш глибоких.

— А майбутнє, — продовжив Тетрафан, — це те, що ти твориш сам, своїми думками, словами, діями. Ти — і тільки ти несеш за це повну відповідальність. Всі твої дії, навіть найнезначніші, породжують відклик у Всесвіті, як камінь, кинутий у воду, породжує хвилі.

— Але ж ти казав, що помилки невід’ємна частина розвитку, — нагадав я, відчуваючи, як у моїй голові поступово складається якась нова, більш цілісна картина світу.