Р.10. Епізод 2: Бесіди

Я сидів, підперши рукою голову, намагаючись зібрати докупи розрізнені думки й відчуття, які обвалилися на мене за останні цикли, наче лавина з невідомої гірської планети. Зустрічі з різними, такими несхожими расами, відчайдушна боротьба за виживання, несподіване відкриття внутрішніх сил… Усе це змішалося в якийсь складний, суперечливий клубок, який мені потрібно було розплутати, нитку за ниткою, щоб знайти… що? Відповідь? Сенс? Чи, можливо, самого себе?

— Тетрафане, — промовив я, порушуючи тишу, яка згустилася в кабіні, наче космічний пил, осідаючи на приладах та обшивці. — Я багато чого не розумію. Стільки інформації, стільки подій… Ніби все розумію, але відчуття, що я пливу в безмежному океані і не бачу берегів.

— Знаю, капітане, — спокійно відповів Тетрафан, його голос був як поверхня ідеально гладкого озера в безвітряний день. — Ти отримуєш дуже багато нової інформації, яка перевертає твої уявлення про світ. Твоєму розуму потрібен час, щоб її обробити й адаптуватися.

— Але, як усе це пов’язано? — запитав я, дивлячись у бездонний космос. — Всі ці раси, світи, всі ці події? Яке ж моє місце у всьому цьому? Я наче піщинка на безкрайньому пляжі Всесвіту? Чи… щось більше?

— Ти шукаєш відповіді, Мадо, — сказав Тетрафан, і в його голосі я вловив ледь помітний відтінок схвалення. — Це добре, правильно і природно для будь-якої розумної істоти. Але не всі відповіді можна знайти одразу. Деякі потрібно шукати наполегливо, як шукають воду у пустелі. Деякі потрібно заслужити, як заслуговують нагороду після важкої битви. Деякі потрібно зрозуміти серцем, а не розумом. Ти, Мадо, починаєш подобатися мені, своєю допитливістю. Ти починаєш проявляти ознаки розуму й розуміння. Ти стаєш не просто істотою, а розумною істотою.

— Так… я розумію, — повільно промовив я. — Але з кожною відповіддю з’являється ще більше запитань. Це наче нескінченна мозаїка: складаєш один фрагмент, а з нього виростають три нові. І знаєш… мені здається, що більше я дізнаюсь, тим менше розумію, де моє місце у всьому цьому. — Я на мить замовк, вдивляючись у глиб космосу. — Невже Всесвіт справді нескінченний в обидва боки … у буквальному сенсі? І невже в ньому так багато розумних форм життя, що ми навіть уявити собі не можемо?

— Так, Всесвіт нескінченний, як у мегавсесвіті, так і в мікровсесвіті, — відповів Тетрафан. — І є різні форми життя, незліченні, як краплі води в океані. Який би потужний сканер космічного простору ти не взяв, який би досконалий прилад ти не створив, завжди його не вистачає, зазирнути далі, щоб побачити більше. І який би ти потужний мікроскоп не взяв, якої б неймовірної роздільної здатності не досяг, завжди потрібно буде розгледіти щось менше, щось ще більш невловиме.

Життя має розмір відповідно до середовища, масштабу. Воно пристосовується, еволюціонує. І якщо ти візьмеш тільки розумне життя, те, що ти вважаєш розумним, то ти вже відкинув величезний відсоток форм життя, яких ти можеш вважати нерозумними — інстинктивними, примітивними. Але чи так це насправді? Чи можемо ми, з нашими обмеженими знаннями, з нашими зарозумілими уявленнями, судити про те, що є розумним, а що — ні?

Але повернемось до розумного життя, у твоєму розумінні. Наприклад, якщо ми візьмемо твою думку, і ти уявиш якусь форму життя, будь-яку, найфантастичнішу, то ймовірність зустріти її у Всесвіті дуже мала. Вона прямує до нуля, як математична функція, що асимптотично наближається до осі абсцис. Але ймовірність того, що вона існує в цьому безмежному Всесвіті, дуже велика, вона прямує до одиниці! Я відповів, Мадо? І пам’ятай: Всесвіт нескінченний в обидва боки! Він розширюється не тільки назовні, але й всередину. У кожній частинці, атомі чи навіть у думці міститься цілий Всесвіт.

— Тобто… безліч? — уточнив я, відчуваючи, як від цієї думки у мене перехоплює подих.

— Так! Безліч, — підтвердив Тетрафан. — Але, зважаючи на величину нашого Всесвіту, ми можемо не зустріти їх ніколи. Ми обмежені, Мадо. Обмежені можливостями нашого двигуна, нашого тіла, розуму, сприйняття. Існують настільки величезні істоти в безмежному Всесвіті, що ти навіть і не здогадаєшся, що це живе, розумне створіння. І навпаки існують настільки малі розумні створіння, що ти ніколи і не подумаєш, що таке можливе, і для того середовища, того розмірного світу, воно буде гігантським. Ми можемо лише прагнути до нескінченності, але ніколи не зможемо її осягнути.

Я вдихнув на повні груди, ніби перевіряючи, чи вистачить мені повітря для цієї нескінченності.

— То що ж лишається істоті, яка усвідомила власні межі? — запитав я.

— Вибрати напрямок і йти, — відповів Тетрафан. — Не до краю, а всередину. Кожен крок всередину себе відкриває ще більший горизонт зовні. Парадокс, але тільки занурившись у власну винятковість, ти торкаєшся всебічності.

Я повторив про себе «всередину» і зрозумів, що саме туди, до найтихіших шарів думки, де народжуються прийдешні світи, мені й треба. Не шукати себе, а створювати. Від цієї думки я відчув легкість і всередині мене почав ніби заповнюватись корисний об'єм.