Р.10. Епізод 1: Внутрішні сумніви

Роздуми нахлинули на мене в капітанському кріслі Тетрафана, коли вдивлявся у нескінченну чорноту космосу, я її ніби не бачив. Зорі — далекі, байдужі до моїх переживань, пошуків, існування. Виглядало так, ніби весь Всесвіт затамував подих, вичікуючи чогось невідомого, неминучого — мого рішення.

А в душі вирувала буря. Буря емоцій, думок, сумнівів. Буря, яка загрожувала поглинути мене цілком, розірвати на частини.

І чим більше я думав про все це, тим більше питань виникало в моїй голові, тим більше сумнівів народжувалося в моїй душі.

Я — Мада. Штучно створена істота. Один із невідомої кількості експериментів Світлих. Але я вижив. Втік і не став слухняним знаряддям. Тепер я капітан не лише корабля, а й свого життя. Я пробудив у собі внутрішнє око, навчився зчитувати енергію Всесвіту, слухати власний голос. Але чи цього достатньо, щоб змінити хід історії?

Чи достатньо цього, щоб вижити у цьому величезному й незвіданому світі? Я не знав і боявся невідомості. Боявся майбутнього, себе. Того, ким я став. Того, ким я міг стати.

Але страх — це не те почуття, яке має керувати мною. Тетрафан казав, що спокій — це ключ до всього, а емоції затьмарюють розум. Треба бути сильним. Треба бути впевненим. Вірити.

Вірити в себе і свій шлях.

Але який він, цей шлях? Куди мені йти? Що робити? Як жити далі? Ці питання, на які я, здавалося, вже відповів, знову з’явилися в голові… І мій попередній монолог до Тетрафана, здавався вже просто вихором емоцій.

Я згадав про Іклу. Відчув, як у грудях щось стискається, а порожнеча знову простягає холодні пальці до моєї душі. Захотів повернутися на Ксіріус. Ще раз побачити її, обійняти, відчути поруч. Захотів залишитися з нею. Назавжди.

Але я розумів, що це неможливо, поки що. У мене є обов’язок, мета. Я не можу дозволити собі бути слабким і здатися.

Пам’ять кипіла згадками про Світлих. Їхні експерименти, байдужість. І я відчув, як у мені знову прокидається гнів, ненависть наповнює мою душу і жага помсти затьмарює мій розум.

Мені потрібно зупинити їх. Змусити відповісти за все. За «Рай», Аву, Мехаріан. За себе. За всіх тих, хто страждає від їхніх дій та експериментів.

Але як? Тільки думаю над цим, але конкретики нема. Як я, один, нехай і з Тетрафаном, можу протистояти цілій цивілізації? Цивілізації, яка володіє неймовірними технологіями та створює життя?

Я не знав. Але одна думка засіла намертво: я повинен спробувати і зробити все, що в моїх силах, щоб змінити цей світ. Зупинити зло. Врятувати тих, хто цього потребує.

А от чи вистачить у мені того, що потрібно? Чи вистачить сили протистояти? Чи знайдеться в мені мужність, щоб не зламатися? Чи зможу я бути не просто живим — а свідомо живим?

Але навіть крізь цю бурю сумнівів я бачив крихітне світло — світло, що жевріло всередині мене, мов іскра, яка ще не згасла. Можливо, вона й була тією частиною Всесвіту, що пам’ятає істину. І якщо я не дозволю їй згаснути — знайду свій шлях навіть у найтемніших куточках космосу.