Р.9. Епізод 1: Роздуми

Частина 3: Роздуми і Розвиток

Розділ 9: Разом з Тетрафаном

Епізод 1: Роздуми.

Політ тривав. Я сидів у капітанському кріслі, милуючись безмежним космосом, який розгортався перед панорамним вікном. Зорі, далекі й холодні, здавалися байдужими до моїх переживань та пошуків. Після всього пережитого — втечі з «Раю», випробувань на Феррагусі, зустрічі з Ксантоїдами, нападу дронів, обману Ресурсників, відкриття внутрішнього голосу та зцілення — я відчував потребу у спокої, осмисленні. Потрібно було розібратися в собі: у своїх почуттях та думках.

Я прокручував у голові слова Іклу про єдність, любов, гармонію. Згадував слова Міралу про внутрішню енергію, силу думки, віру. Згадував слова Тетрафана про баланс сил, ЗГП, Всесвіт. Їхні істини складалися в одне ціле — але сенс ще вислизав. Я розумів, що все це пов’язано. Що все це — частини одного цілого, шляхи до одного й того ж розуміння.

Але розуміння чого? Себе? Світу? Природи? Всесвіту? Чи чогось іншого? Чогось, що лежить за межами слів, за межами понять та розуму?

Я заплющив очі, намагаючись зосередитися на своїх відчуттях, почути свій внутрішній голос, зрозуміти себе. Але в голові, як і раніше, роїлися думки, як розворушений вулик, які ніяк не хотіли мене відпускати.

— Тетрафане, — промовив я, порушуючи тишу. — Я багато чого не розумію.

— Знаю, капітане, — відповів Тетрафан. Його голос, як завжди, звучав спокійно і я відчував у ньому підтримку. — Це нормально. Ти вчишся. Ти зростаєш. Пізнаєш себе і світ, а це непросто. Це довгий і болісний процес. Але… необхідний.

— Але так багато всього сталося, — продовжив я, намагаючись висловити словами те, що відчував та переживав. — Стільки нового, незрозумілого, страшного і… прекрасного.

— Запитуй, — просто сказав Тетрафан. — Не бійся запитувати. Не бійся знати і сумніватися. Спробую відповісти. Із задоволенням поділюся з тобою своїми знаннями і досвідом.

Я замислився, намагаючись сформулювати свої запитання. Знайти слова, які могли б передати всю ту гаму почуттів, яка вирувала в моїй душі і розривала мене на частини.

— Ось ці Ресурсники, — нарешті промовив я, згадуючи про нашу останню, таку невдалу зустріч. — Вони технологічно розвинені. Принаймні, мають космічні кораблі, зброю… Але вони якісь злі. Вони підлі, слабкі. А Офларії… Живуть у гармонії з природою. Вони щасливі і добрі. Але не знають багато чого. Не розвиваються. Принаймні, технологічно.

— І що ти хочеш цим сказати, капітане? — запитав Тетрафан, як голос вчителя, який підштовхує свого учня до самостійних роздумів.

— Я не знаю, — зізнався я, відчуваючи себе безпорадним. — Просто намагаюся зрозуміти. Що краще: технології чи… духовність? Прогрес чи гармонія? Розвиток чи спокій? Який шлях правильний?

— Це складне питання, Мадо, — відповів Тетрафан після невеликої паузи. — І на нього немає тотожної відповіді. Немає правильної відповіді. Тому що кожен шлях має свої переваги і свої недоліки. Кожен шлях може бути правильним і неправильним. Усе залежить від того, як його пройти. З ким його пройти. І куди він веде.

— Є цивілізації, що зуміли, — тихо додав Тетрафан. — У них плазмовий двигун не скасовує пісні біля вогнища, а молитва не забороняє будувати космічні станції. Колись ми знайдемо світ, де технології й духовність співіснують — тоді ти, можливо, побачиш третій шлях. Баланс можливий. І перший крок — навчитися ставити саме такі запитання.

— Але чи не є технократичний шлях розвитку глухим кутом? — запитав я, згадуючи слова Тетрафана про Мехаріан, їхню технократичну цивілізацію, війну зі Світлими. — Шляхом до самознищення? Адже чим більше технологій, тим більше зброї. Тим більше можливостей знищити себе, інших, знищити все довкола.

Я згадав Світлих — фанатично відданих своїм ідеалам. Вони вірили в чистоту, вдосконалення через контроль, але їхня віра перетворилася на диктат. Вони не мали сумнівів. І саме це було страшно. Мені не хотілось бути таким.

— Так, — погодився Тетрафан, і я здригнувся від несподіванки. Я очікував, що він буде заперечувати, захищати технології, що він буде виправдовувати прогрес, адже сам був представником прогресу, але він погодився зі мною. — Це… можливо. Небезпека. Ризик. Але не обов’язково неминучість.

— Тобто? — не зрозумів я.

— Істоти повинні будувати машини, — пояснив Тетрафан, його голос звучав переконливо, як голос істини, — але вони не зобов’язані їм підкорятися. Машини повинні підкорятися творцям. Служити їм. Допомагати. А не замінювати їх, не поневолювати й не знищувати. І, до речі, твоє тіло, Мадо, — це теж свого роду машина, складний біологічний механізм. Але це не означає, що ти раб свого тіла. Ти — господар свого тіла. Ти керуєш ним. Ти використовуєш його. Але ти — не воно. Ти більше, ніж воно.

— Але багато розумних істот… — почав я.

— …приділяють цьому занадто багато уваги, — закінчив за мене Тетрафан. — Саме так. І саме тому вони покращують своє тіло, створюючи технократію. Суспільство, де машини, технології, прогрес стають самоціллю, а не засобом. Де гуманоїди, чи будь-яка інша розумна істота робиться гвинтиком у цій машині, стає рабом цієї системи і жертвою прогресу.

Він зробив паузу, а потім додав:

— Прибери всю їхню техніку і вони загинуть. Їм потрібна духовна революція. Духовна. Іншого не буде, тільки духовна. І тільки тоді, коли вони зміняться, у них з’явиться інше ставлення до техніки, зовсім інше. І вони більше не будуть її рабами. Вони будуватимуть її, стануть потужним технократичним утворенням, але не її рабами. Розумієш?